Завантажити

голову з великим дзьобом, мокрий, стрипіхатий, він довго отак куняє без поруху і без крику. Аж поки я його не прожену».
 
«...Таки хочу написати Вам, Майстре, про старого Ілька Данилишина та його жінку Уляну; хочу, щоб ви уявили собі двох високих, прямих і гордих людей з простими селянськими обличчями, що промінилися спокоєм і задумою. Він — у фуфайці й кирзових чоботях, у зимовій поруділій шапці-вушанці військового крою, вона, жона його Уляна, у грубому саморобному светрі фіолетового кольору й ватяній безрукавці, на ногах — теплі ганчіряні «бурки» з калошами. (І сам не знаю, навіщо описую одежу цих старих людей, може, потаємно сподіваюся, що ці постаті й Вам, Майстре, колись пригодяться, як станете за мольберт).
Данилишини не були нашими сусідами, обійстя їхнє на Горішньому кінці Черчена, де й тепер стоїть їхня ліплянка, яку збудували на місці веселої, на дві світлиці, з ґанком хати. Колись вони вважалися середніми ґаздами, мали з десять моргів поля, сіножать, пару куцих, витривалих у роботі коней і дві корови.
Вивели вони в люди двох синів — Михайла і Юрка, обидва пішли в повстанці; Михайла вбили енкаведисти в Чорному лісі, а Юрка витягли зі «схрону», засудили, а старих, звісно, вивезли на Сибір. Хату, стодолу і стайню розібрали — з цього матеріалу будували в колгоспі ферму. Подвір'я заросло бур'яном.
Старий із старою повернулися з Сибіру за Хрущова; син їхній Юрко десь запропастився на Колимі. Їхнє подвір'я, щоправда, ожило: зацвіли мальви під вікном, журавель тицяв довгим дзьобом у цементну трубу колодязя й сьорбав воду; кури піяли; верещали свинки, коли їх кололи на Різдво. Життя нібито текло рівно... таке рівне життя бачили ми збоку, чи сказати б, поверхово.
Ото ж, обоє Данилишиних, коли вже вечоріло, загостили до мене й попросили, щоб я показав їм Голгофу. Я відпрошувався, що, мовляв, прийде неділя, збереться більший гурт людей, або принаймні почекаємо до завтра. Старий одначе благав, що це займе мало часу, вони хочуть... вони обоє лише хочуть пересвідчитися, бо хтось, чуєте, пустив по селу чутку, що один із розп'ятих на стіні у церкві нібито схожий лицем на Юрка, який згинув у таборах.
Чи міг я відмовити?
Вже зовсім стемніло, коли я відімкнув церкву. Добре, що ми взяли з собою свічки... полумінця трьох свічок, здавалося, були безсилі супроти чорної пітьми, вони лише її пропалювали; старий із старою підняли руки з свічками як тільки могли високо, немов волаючи до мучеників на стіні, щоб нагнулися й наблизилися до них.
Обоє довго придивлялися до облич, і я їм не заважав і не відговорював, що не може такого бути, щоб котрийсь із розп'ятих на хресті, був схожий на їхнього сина, який потонув у колимській безодні, бо намальовані ці люди жили триста років тому; та мої слова, очевидно, й так старих не переконали б...
Ні, вони поміж розп'ятими свого сина не знайшли, одначе старий Данилишин, опустившись перед фрескою на коліна, виціловував мученикам ноги, що пробиті кованими цвяхами, виціловував і казав:
«Господи, чи ти знаєш, що їх усіх, розп'ятих, замерзлих, потоптаних, я бачив у сибірських снігах? Я їх упізнав...»
А Данилишиха гладила босі ноги мучеників, пестила їх і тихо схлипувала.
Падали їх сльози на зламані шаблі, що під хрестами».
 
«Чи заїжджав до Вас, Василю Васильовичу, професор Логин із Києва? Він два дні ворожив коло нашої Голгофи, фотографував, цмокав сухими губами, хвилювався — аж хапало його серце, і казав, що наша фреска ще раз засвідчує високий рівень національної свідомості, пробудженої революцією Богдана Хмельницького.
Меткий, веселий і всезнаючий дідок. Розпитував також про могили січових стрільців, записував у блокноті імена полеглих із тих хрестиків, на яких іще можна було прочитати написане.
І мовчав...»
 
«Маю неприємності. Районна газета «Зоря Опілля» видрукувала колективний лист кількох педагогів нашої школи, серед яких, зрозуміло, було ім'я моєї любої тещі, а також чотирьох «передовиків» із колгоспу, в якому писалось, що так і так, Павло Ключар, якого, пам'ятаєте, викинули зі школи за «антирадянські погляди» і якого пригрів обласний краєзнавчий музей, прилаштувавши його начебто хранителем церкви Святого Духа, використовує фреску «Голгофа» для пропаганди релігійного та й не тільки релігійного дурману; трапляється, що Голгофою Ключар заманює до церкви школярів, проти чого батьки й педагоги категорично протестують.
Село, мовляв, також знає, що Ключар має порушення психіки, заразився містикою, водить ночами до церкви Святого Духа колишніх бандерівських підспівувачів, які повернулися з Сибіру, щоб вони начебто впізнавали намальованих на фресці своїх синів, які були в бандерівських боївках.
Відомо також, що Ключар, якщо трапляються екскурсанти, не забуває про могили так званих січових стрільців, які, за його словами «воювали за Україну», а насправді були ландскнехтами в австрійського цісаря Франца-Иосифа, йому вони й

читати