Завантажити

черепа... черепа, може, Юрася Хмельницького. Має значення то, що зеренце ідеї, задуму, засіяла колись моя Наталена.
Ох, Наталено-о-о-о...
І ще. Були в мене інші жінки, яких я любив, і люблю я свою Даруню, але... не буду нарікати чи осуджувати, але нема в моєї Дарки такого прямого, такого відкритого погляду, таких синіх очей, що обіцяють відкрити тобі тайну життя. Даруня моя сміється: «Що відкривати, чоловіче. Усе відоме». А якщо відоме, то чому тисячі художників і я в тому числі кладу заґрунтоване полотно на мольберт і малюю оголену жінку, ту ж таки мою Дарку, і пробую дошукатися істини: в чому суть жінки? Може й справді мала рацію Наталена: даремно шукаєте тайни до дверей, вона замкнена на безліч замків. На жаль чи на добро, Василику, я й сама себе не знаю, кожного разу я інакша хіба ти не бачиш?
 
18
Досвіток, несміливий, заспаний, спеленений молочним туманом, в клоччі якого зблискували іскринки від сонячного багаття, котре ли-шень-но починало розгортатися на сході, ступав поважно, як апостол, полями й лісами, вулицями Черчена, і кожній хаті, кожній деревині, усякому зелу й першій бджолі, що виповзла з вулика на вологе вічко, нашіптував на вухо: «На-та-ле-на»; Золота Липа — вузенька, як плотичка, річка бігла попри Ключарів сад і видзвонювала об свої береги:
«На-та-ле-на»; ластівка, що звила гніздо під череп'яним дахом на причілковій стіні, висунула дзьобик з гнізда й вищебечувала: «На-та-ле-на»; зітхала, потягуючись спросоння аж потріскували платви, Ключарева хата: «На-та-ле-на»...
Я розкошував у цьому слові, немов у цілющій купелі; воно насправді не було тільки словом, було ключем, яким я відмикав самого себе... відмикав і не впізнавав, бо я був інакшим, ніж учора й позавчора, я знову був молодим, таким, що прагне любові й прагне відкривати тайни; я цього досвітку мав крила, як янгол, і мав німб навколо голови, я умів літати і вмів переходити моря, не замочивши ніг; тіло моє було легке й пружинисте, й навіть пальці, по яких толочилися вороги побіля силосних ям, уже не боліли, знову стали гнучкими й цупкими, готовими до роботи.
Мене могутньо і владно кликав до себе Святий Дух. За мною, вочевидь, стежив Павло Ключар, бо хоча я не вимовив ні слова, а тільки мовчки вийшов за ворота, він рушив слідом за мною; він нічого не знав про Наталену, та й не потрібно було йому знати, а проте зрозумів, що я виздоровів тілом і душею, і що сьогодні вдосвіта виросли в мене крила, й що я спроможний ходити по поверхні морів, й тому настав найвищий час поглянути в обличчя страдників, що намальовані на стіні Святого Духа.
Павло відімкнув церкву, виніс на риштування відерце з водою, сунув мені в руки жмут ганчір'я, яким я, як звичайно, зволожував тиньк, потім присів на старе перевернуте відро посеред церкви навпроти стіни, готуючись, видно, не спускати з мене очей та очікувати, поки з-під шару вапна не виглянуть обличчя страдників. Я не міг йому цього заборонити, бо, зрештою, звик до його безпосередньої помочі на риштуванні чи до мовчазного стеження за кожним рухом моєї руки, коли він чипів посеред церкви на перевернутому відрі. Але сьогодні... сьогодні я волів залишитися сам на сам із стіною, мені заважав Ключарів погляд, я боявся, що під його поглядом буду поспішати, нетерпеливитися й через те стану неуважним; крім того, я остерігався, що Ключарева присутність не дасть мені змоги мисленно спілкуватися з людьми, які після трьох століть заточення виходили з пітьми на світло; я збирався далі вести з ними мовчазну нашу розмову і свою душу перед ними розкрити; я був схожий на черця, який замурувався у печері для розмови з Господом Богом та з самим собою.
І, очевидно, Павло Ключар уловив у моїх позирках чи в нетерплячому якомусь русі мій настрій, бо покірливо підвівся, сказавши, «я все розумію, Майстре», і вийшов із церкви, замкнувши двері на ключ. Внутрішнім зором, третім оком я бачив, як він присів на високі церковні сходи, де вже сидів Данило Вербень із трьома тутешніми ґаздами, а ще далі, в селі, поза ворітьми, за вуглами хат пильнували за Святим Духом десятки пар очей. Це була моя сторожа, мої друзі, хоч я знав також, що десь чипіють мої вороги.
Одначе я відразу забув про друзів та ворогів, як тільки-но узявся за долото і як тільки-но відчув під пальцями твердість стіни Святого Духа, навдивовиж гарячу; стіна не могла бути не гарячою, це я зрозумів, коли, коли з кожним днем протягом літа все вище й ширше з-під нової фарби й вапна проявлялася стародавня фреска; на кривавому тлі ізограф закопав напоспіх збиті з грубих бервен три височенні хрести й розп'яв на них трьох мучеників. Ні, не була це відома здавна композиція Голгофи з Ісусом Христом посередині й двома розбійниками обабіч; не висіли також святі великомученики, що вмерли за віру Христову десь на пагорбах Рима.
Це були мученики таки тутешньої землі; всі троє були босі й в кожного руки й ноги прибиті до хреста кованими цвяхами. Той, що висів посередині, був убраний у довгу,

читати