Завантажити

про композицію, загалом злегка подекуди підхвалював мене і я мав враження, що Вихрест-Гавришко попліскує мене поблажливо і зверхньо по плечу. Але мистецтвознавчий аналіз полотна служив тільки заспівом і приводом до запитання: Навіщо художник В. Бережан витратив на сумнівний за ідейним звучанням твір, який міг і повинен був використати свій талант у кращих цілях?» Далі ішов ідеологічний розбір, власне, це був політичний донос, що складався з багатьох риторичних запитань, на які повинен відповісти художник, тобто я, і які повинні (обов'язково повинні!) взяти до уваги відповідні інстанції. Що автор хотів сказати своїм «Роздумом про Турецький міст»? Нагадати про безталанного сина Богдана Хмельницького — Юрася, якого турки зашили в мішок і кинули з Турецького моста в Кам'янці-Подільському у Смотрич... нагадати, що подібна доля очікує кожного зрадника свого народу? Що означає величезний людський череп, треба думати, що це череп Юрася Хмельницького, на тлі якого митець перекидує Турецький міст від сучасного міста до стародавньої фортеці? Він має нам нагадувати, що предки незримо присутні в кожному нашому дні? Що предки судять наші вчинки? Це містика, залякування, вибрик хворої фантазії? Чому в порожніх очницях черепа автор малює українську хату, дуже схожу на Шевченкову в Кирилівці, з-під стріхи якої вибухнув сніп вогню і диму? Який зміст ви заклали у ці символи, професоре Бережане? Мали на увазі сплюндровану Україну? Знищену її культуру? І не говоріть мені, професоре, що ви мали на увазі протест проти атомної війни, так, принаймні, ви пояснювали жюрі виставки, яке, на жаль, вам повірило. А я вам скажу, що ви мали на увазі Україну... ви в символах замаскували свій наклеп на Радянську Україну. І цілком закономірним було рішення жюрі зняти картину «Роздум про Турецький міст» з експозиції виставки.
А таки дзвонив і дзвонив над моєю головою невидимий дзвін, що колись висів отут на перекладині хвіртки.
— І що ви на це скажете, Майстре? — обізвався Ключар, киваючи на газету, що тремтіла в моїй руці.
— Свинство з боку мого «приятеля» Вихреста-Горишка й не більше, — відповів я, вдаючи спокійного.
— Коли б то, — засумнівався Ключар. — Я боюся, що тут... — І замовк. Не хотів, видно, ятрити мою рану. Ой, таки заболіла мене рана...
— Договорюйте, — попросив я. Направду, спершу, стоячи під дзвоном на хвіртці Страдчої долини, я не придавав статті Вихреста-Горишка якогось підступного, зловісного значення; думалося, що це лише чергова приватна ініціатива автора.
— Дай, Боже, щоб я помилився, — зітхнув Ключар. — Напевне, я став надто підозрілим, вбачаю зло й там, де ним і не пахне. Що зробиш, таке життя. — Він помовчав, втопивши зір у землю, немов би бачив під ногами прірву, в якій клекотіло, мов розтоплена смола, зло. — Ото ж життя, Майстре, підказує мені, що стаття появилася в газеті не випадково. Чому раптом проявлена така увага до вашої картини? Адже виставка давно закрита... інцидент забувся, так? Ну, вилучили полотно з експозиції, поговорили трохи про цю подію, в обкомі вас покартали, ви ж самі про це розповідали. В обкомі, як я зрозумів, не мають вас за бунтаря, неблагонадійного, такого, що випорскується, як лозина, з-під владної руки. Ну, маєте якісь там свої забагання, викрутаси, свою думку, часом не співзвучну з начальницьким «мнє-нієм», але єфрейтори з цим миряться... ви таки авторитетний чоловік, науковець, відомий митець. Вас так легко не перекреслиш, так?
Тому питаюся: що сталося? Чому на ваш авторитет, на вашу майстерність нацькували й спустили з ланцюга песика, який облаяв вас, бризкаючи слиною. Ви над цим не задумувались, Майстре? — Ключар, завжди делікатний, м'який, на цей раз кидав слова гостро, не вельми журячись, що вони завдають мені болю. Він, певно, цього й прагнув; розгойдував над моєю головою дзвін перестороги. — Вам не здається, Майстре, що розгром вашого полотна має прямий зв'язок із викликом вас до сільради, з кадебістськими погрозами... Я думаю, що єфрейтори у Львові, як ви їх називаєте, продовжують у газеті сільрадівську розмову, тільки вже іншими засобами. Це знак, що єфрейтори вами незадоволені. Вони вас залякують і пропонують відступити.
Я нічого Ключареві не відповів, але в думці визнавав його рацію... визнавав, хоч робити цього не хотілося. Бо що значить відступити?
Відступити від самого себе? Зректися Святого Духа? А з другого боку...
Ні, не хотілося думати про «другий бік»; я мав надію на здоровий глузд, на громадську опінію: я покладав надію на саму фреску, на Ті вплив на людську душу; я був переконаний, що кожен, хто переступить поріг Святого Духа, буде стояти перед фрескою глибоко вражений, потрясений.
Потрясений? Схвильований? Душа у того «кожного» зірветься із звичної теплої і спокійної орбіти... зірветься й почне шукати орбіт дальших і глибших? Та чи не цього якраз бояться єфрейтори?
Працювалося мені того дня пиняво. Ключар теж не піднявся на риштування, щоб мені, як бувало, допомогти; він

читати