Завантажити

ночувати в церкві, приглядалися зблизька до самих себе: хто ми, звідки прийшли до Святого Духа. Це були оповіді, схожі на новели; це були Павлові вірші; це було братання душ, якщо говорити високим штилем, а простіше... а простіше — зійшлися на Кам'яному полі двоє краянів і журяться, як теє поле виорати й засіяти, як із того поля каміння повизбирати.
Й що на тому полі, на Кам'яному, вродить?
Випадали вечори, коли ми з Павлом приходили на годину до Данила Вербеня; до наших розмов прислухалася Данилова спаралізована Олена... прислуховувалася й одразу ставала на Ключарів бік, жалкуючи, що ноги їй не служать, вона день і ніч вартувала б Святого Духа й те козацьке мальовидло, котре, пане-товаришу профеcope, являєте світові. Так примовляла Олена. А сам Данило Вербень сопів і помовчував, на нього це не було схоже, я однак відчував, що він мій союзник, останніми днями Вербень ні на годину не залишав мене в церкві самого; я робив свою роботу, він — свою: безліч разів фотографував фреску у різних ракурсах панорамно, загалом і кожну деталь окремо, потім, відклавши фотоапарат, брав свій альбом і звичайну кулькову ручку — його рисунок, мені так здавалося, був точнішим, ніж фотографія, око й ручка бачили кожен карб, риску чи пляму (на фотографії вони виходили невиразними, розмитими і темними).
Як Ключар не стояв на своєму, я таки послав до Львова у Товариство охорони пам'яток, у Картинну галерею та в Музей українського мистецтва листи з проханням надіслати до Черчена авторитетну комісію, яка не тільки дала б мистецьку оцінку фресці, але й по-державному подумала б про створення в Святому Дусі Музею. Подібні листи я надіслав також у відповідні заклади Бистричан.
Відповіді чомусь не приходили...
— Чому власне, Павле, ви гадаєте, що відповідей зі Львова та з Бистричан на мої пропозиції може й не бути? — питав я Ключара скоріше з цікавості, ніж стривожено. — Там напевне знайдуться люди, які гідно оцінять наше відкриття. І знайдуться там при потребі оборонці фрески не гірші, ніж ми з вами.
Ключар дибуляв поруч зі мною похнюплено, мовчки; здавалося, він пильнував тільки того, щоб його розтоптані сандалії сорок четвертого розміру не піднімали на дорозі куряви — ноги піднімав високо, як бузьок. Вранішня вулиця різко пахтіла потертою соломою, пилом і соляркою; подекуди з обійсть зелено повівав запах м'яти; дими над дахами — де шиферними, а де — черепичними — всвердлювалися в ясну прозорість неба й були схожі на сизі прямі колони, що єднали землю і небо; в садах з-поміж ще зеленого листя визирали яблука, що світилися червоно й жовто, як ліхтарики на новорічній ялинці; зі Страдчої долини, з-поміж білих похилених хрестів старого кладовища, від присадкуватого Святого Духа через шуроку хвіртку, на перекладині якої колись висів дзвін, навальним потоком лилося на вулицю й розтікалося поміж хатами літепло погідного дня; літепло, тиша, знайомі запахи заколисували мене і я необачно їм, зрадливим, піддався. Ключар при вході до Страдчої долини вийняв мене з колиски... на хвіртці над головою зателенькав дзвін, начебто він, вкрадений, повернувся на своє місце.
— Не хотів я вам псувати настрою, Майстре, — сказав Ключар, притулившись плечима до стовпа. — Але рано чи пізно... — Він вийняв з кишені учетверо складену газету — львівську «Вільну Україну» й подав мені. — Вчора Вербенів син, Ігор, приїжджав зі Львова до тата.
Цілий «підвал» на другій сторінці редакція присвятила моїй картині «Роздум про Турецький міст», яка недавно експонувалася на обласній виставці в Картинній галереї. Стаття називалася «Куди дивляться мертві очниці?», автором її був відомий у Львові мистецтвознавець Клим Вихрест-Горишко — приземкуватий круглий чоловічок, який при зустрічі всім посміхався, чемно, по-львівському вітаючись, знімав капелюх, і котрий — це ми у Львові усі серед художницької братії знали — був готовий заради куцого гонорару сповнити будь-яке «соціальне замовлення», облаявши кожного, на якого вкажуть йому пальцем; ми також пам'ятали, що Вихрест-Горишко й без гонорарів вишукував на наших полотнах «викривлення життя» і шкрябав доноси то у Київ, то в обком партії, то ще кудись, підписуючи однак доноси своїм іменем; він навіть гордився доносами, називаючи себе сторожовим псом соціалістичного реалізму. Що це було? Ідейне переконання? Шизофренія? Прагнення вислужитися? Найгірше, що ми, завдаючи собі ці питання про Клима Вихреста-Горишка, не гидилися ним, не обходили десятою дорогою, навпаки — подавали йому руку й запобігливо, якщо він втрапляв у наші майстерні, частували горілкою. Як не тяжко признатися, але серед цих малодушних перебував і я, грішний. Очевидно, очікуючи від нього підступу, зла, я інстинктивно, самому собі не признаючись, його боявся: я навіть тішив себе, що дотепер моя особа і моя творчість не правернули увагу критикана, і потаємно зараховував Вихреста-Горишка до своїх приятелів. І на тобі...
Він досить фахово розмірковував у газеті про мою роботу, про кольори, світло й тіні,

читати