Завантажити

жадаєте моєї повної покори, поклоніння вам, відречення від того, що для мене святе... відречення від самого себе; ви, єфрейтори, до цього часу видавалися мені хитрими й такими, що начебто теж готові йти на компроміс, насправді ж ваша поступливість — це тільки маневр, виграш у часі для того, щоб розмахнутися й у точно розраховане місце вдарити; за усміхненою хитрістю приховувалася жорстокість. Ех, шкода, що я дещо запізніло осягнув єфрейторську тактику; інакше склалося б моє життя і творчість, коли б єфрейтори ще тридцять років тому потолочили б мене і я, потолочений, побитий, зблизька розпізнав їхнє справжнє обличчя.
Ох, запізно болить моя зсинцьована душа.
 
14
Ні Павло Ключар, ні Данило Вербень не признавалися, що це вони викликали зі Львова мою Дарку, але вже на третій день після того, коли мене побили, стривожена моя дружина разом із Петром Степановичем Грицаєм примчалися до Черчена; привезли вони й лікаря — старого Луку Луканюка, який обмацав кожну мою кісточку й реберце; найбільше його турбувало не те, що я увесь опух, особливо обличчя, це, мовляв, минеться, а те, що пальці на обох руках посиніли й дуже мене боліли. Він годинами вимочував їх у літеплі, змазував і тішився, що я ними рухаю... і, оглядаючись на Дарку, пошепки проклинав «мудрагеликів», які знали, по чому били, митцеві бо, реставраторові, як і музикантові, пальці найбільше потрібні. «Дякуйте Богові, — звертався старий лікар до мене, — що вони вам пальці не поламали».
Обтовчений, опухлий й таки направду зболений, я лежав на постелі, мов лялечка, а дружина моя сокотила навколо ліжка й казала, що нам негайно треба з Черчена вибиратися, перестрівання коло силосної ями — це лише знак, попередження, завтра «вони» можуть тебе вбити, а в тебе, Василику, ще діти не прилаштовані, ще ти внуків не дочекався, та і я ще молода. Облиш той Черчен, церкву Святого Духа і злощасну тую фреску, яка тобі особисто користь від того, що українське мистецтво збагатиться ще однією пам'яткою стародавнього стінопису, однією пам'яткою менше або ж більше — нема, чоловіче, різниці... важливо, чоловіче, щоб ти був мені живий і здоровий, щоб «вони», оті «твої єфрейтори» з гноєсховищ не зробили тебе калікою. Вони на зло здатні... на зле...
Я слухав Дарчине примовляння і бачив, що мої синці її не так болять, як лякають і думав... і згадував про ті сьогорічні дні пізньої весни, коли оголена Дарка мені позувала, а я, малюючи її, роздумував над сутністю жінки, пензлем і фарбами прагнучи проникнути в тайну тайн, принаймні тоді мене хвилювала ця проблема; я, змальовуючи лінії жіночого тіла, його ніжбу звабу і красу, і, роздумуючи над жіночою тайною, геть чисто забув, що жіноча краса, кожна риска, трикутник, лінія, випуклість, осяйність і білизна тіла призначені не лише для споглядання, для самодостатнього любування красою... вони призначені для любові, для продовження людського роду на землі; відкриття це — таке просте й очевидне прийшло до мене тієї хвилини, коли я слухав Дарчине примовляння; Дарка забула, що вона скрипачка, викладач консерваторії, що вона — палкий патріот, що їй зовсім не байдужа доля нашої культури, що вона, зрештою, донька професора й внучка одного із львівських «ще старих і справедливих» суддів, а отже інтелігент не першого коліна, як я приміром; усе це, виявляється, лише зовнішня оболонка, личина, ядро — жінка лише думає про любов, про свій рід і його продовження.
Я не збирався з Даркою сперечатися, не мав для цього сили та й охоти теж не було, замість мене зробив це Петро Степанович, він узяв її за плечі, казав сідати поруч себе на лаві й слухати... й слухати не перебиваючи. По-перше, Даро, ти не маєш ніякої рації, що митцеві має бути байдужа доля культурної спадщини, тим більше українському мистцеві; якщо він байдужий, Даро, то він не мистець... як може бути байдужою дитина до матері, яка її породила. Так і тут: мистці не падають з неба разом із росою чи із дощем і не приносять їх бузьки з Африки, вони, мистці, народжуються з лона набутого, осмисленого, вистражданого й досягнутого їхніми попередниками; народжується мистець із століть та тисячоліть, так, із тисячоліть, і кожна столітня пам'ятка мистецтва, яку наново відкриваємо, збагачує мистця; і в багатьох випадках відбувається се поза його волею, адже сонце нікого не запитує: світити йому, чи згаснути, зайти за хмару, сонце є, воно світить і гріє, дарма, що ми його часом не помічаємо. Тим більше, я на цьому наголошую, Даро, має значення старожитна пам'ятка для того мистця, який тую пам'ятку власноручно відкриває, як ось, приміром, для твого Василя фреска із Святого Духа. Іще до відкриття, іще до того, поки його шкребок розчистив перші сантиметри малювання, воно проникло в його душу, він думав про нього, уявляв його, готувався до зустрічі з ним, і це Василя певною мірою переінакшувало, поглиблювало, а вже потім, коли з-під тиньку зиркнуло на нього величезне страдницьке око, що запливло кров'ю і кричало криком, твій Василь відчув кревний зв'язок із

читати