Завантажити

офірована Богові? Чи в полумінні свічки сканувалася чиясь молитва... по кому молитва? Чи полумінь свічки пробуджував, обпікав призабуту пам'ять?
Я хотів відразу багато знати.
Лише третього надвечір'я я здибав на роздоріжжі цілу ватагу жінок, молодих і старих, котрі поверталися з поля додому, вони мені й оповіли, що це місце називається «Дмитровою покутою», що їхній краянин Дмитро Гараздюк ціле життя будував на своєму полі оцю церковцю: возив фірою каміння, мурував грубі стіни, кував двері й грати. Єдину баню увінчав хрестом. Підлогу виклав шліфованими плитами. Знайшов було маляра, який повинен був церковцю усередині позолотити й посріблити святі образи... і вже перший образ святого Николая повісив старий Гараздюк на стіну... повісив і упав перед тим образом і довго молився... і довго відмолював якісь свої гріхи. Він не таївся з своїми молитвами й покутою, ніхто, зрештою, не допитувався, який то він гріх скоїв, аж стали допитуватися «перші совіти»: й вивезли старого кудись в Казахстан. І ні сліду за його родиною, ні слуху, ні духу. Лише церква серед полів нагадувала про гріхи людські, про покаяння, і про Дмитра Гараздюка, який колись жив серед нас, орав і засівав поле. І хоч у церкві не було дверей, та ніхто не осквернив її ані гноєм, ані не користався нею як коморою для польової бригади. Навіть образ святого Николая висів на тому самому місці, де його повісив Гараздюк.
Аж однієї ночі наїхали з району комсомольці: лупали стіни й викорчовували з долівки кам'яні плити. Шо не здолали ломами, кирками й сокирами — те віддали вогневі: церковця корчилася в полум'ї цілий досвіток і цілий день. Ніхто не мав права бігти гасити; та що там бігти... ніхто не мав права створити рот, щоб спитати: чим вам, нехристи, завинила Божа обитель? Щоправда, колгоспне начальство, а також люди з села не полакомилися, як це буває, на кам'яне плиття — готовий будівельний матеріал. Начебто панувала негласна заборона; а може, стримував людей пострах перед Божою карою; а може, палив людей потаємний сором, що не оборонили маленької святині; а може, люди таки направду вірили, що святий Николай зійшов з образа, що висів колись у церковці, й блукає навколо руїн, їх стережучи.
— Але ж хтось таки вечорами запалює тут свічки... й навіщо запалює? — допитувався я у двох підтоптаних молодиць, що розповідали мені історію Дмитрової покути. — Хтось упокорює святого Николая, бо кажуть, що він, назагал будучи добрим і лагідним, впадає інколи в гнів?
Жінки стискали плечима й зітхали.
— Чи святий Николай не видить, який то нині нелюдський світ настав? Чого б йому на нас сердитися? Є район, є область, начальники там сидять ружні. Ми й так прокляті коло буряків. А свічки ... а свічки горять, я думаю, як пам'ять: був чоловік Гараздюк... Друга жінка додала:
— Ой, чи святий Николай тут ходить, а Дмитро Гараздюк, бігме, тут присутній... і щоб душа його не блукала по вертепах — засвічена свічка кличе його сюди, на вистраждане й покутне місце.
Я чомусь вірив цим жінкам, дарма, що їхня бесіда була простодушною; я вірив їм через те, що не побоялися поговорити з незнайомим на тему, за яку нині не гладять по голівці. Зрештою, що вони могли втратити? Сапки? Каторжні ділянки цукрових буряків? Хоч... колгоспний голова ой який буває винахідливий: не випише соломи худібці на зиму, не дасть вкосити трави на спілку: дві третини — колгоспові — третю собі, не дочекаєшся коней, щоб виорати навесні присадибу, або ж, чого доброго, обріже тую присадибу по самий причілок. А хто привезе хворосту на зиму? Та й коли вмреш — чотири дошки не випросиш на деревище.
Жінки вже потюпали додому, а я далі сидів на рові навпроти Дмит-рової покути й жахався .незахищеності, безправності наших сільських людей; раніше якось не спадало на думку... дотепер і свою маму я не бачив так зримо в колгоспному хомуті; я не міг її, горду й пряму, уявити боязливо скулену, занурену в кріпацьку працю. Тепер же вона несподівано подибала в моїй уяві поруч з жінками, її сапка на плечі зблискувала червоно.
І певно, мої мама щось шепнули високій і худій жінці, бо вона призупинилася й поманила мене пальцем.
— Не сиди тут, — сказала суворо. — Не сиди, сину. Тут небезпечно. Тут партєйні та комсомольці засідки роблять, щоб злапати того, хто свічки світить на Дмитровій покуті. Ше будеш мати біду.
Я поцілував жінку в руку.
Я того вечора поцілував жінку в руку, а нині привів сюди, на Дмитрову покуту, Ольгу. Вона слухала розповідь мовчки, тулячись до мого плеча. Вечір на наших очах погасив сонце й заходився ткати свої сірі верети. Кукурудзяний лан на тому боці дороги почорнів і виглядав, як військова налаштована лава, а понад лавою стриміли на фоні світлого полотнища неба гострі піки.
— Нащо ти мене сюди привів, Павле? — спитала майже пошепки Ольга.
— Сам не знаю, — відповів я щиро. — Мою уяву вразила свічка на камені ... горіння її як пам'ять по людині. Розумієш: казахстанські степи проковтнули того

читати