Завантажити

приятельками, з цілим світом. Я це встиг помітити... лише не знаю, як ти просіваєш зерно й вибираєш для себе те, що вважаєш за пожиточне?
Ольга мені заперечила:
— Я нічого не вибираю, це само собою робиться. Я така собі, — замислилась, брови зсунулися на очі. — Знаєш, про що я хочу тебе попросити: не сотворюй з мене ангела з білими крильцями. Я собі — жінка... я земна жінка, до того ж — донька колгоспного голови, тому трохи розпаношена. А ще якась я... ну, не вмію дуже часто відрізнити добро від зла, через те обпікаюся, плачу, і каюся... і вчуся. І так безліч разів. Мама каже, що я недотепна дивачка.
Я слухав Ольгу і думав, що вона також схожа на ріку, яка вбирає в себе справа й зліва не тільки гірські чисті потоки, а й смердючі стоки гноярок і міських каналів... ріка аж розбухає, пухне від каламуті й хвилі її обертаються важко, як жорна; так триває не один кілометр, потім ріка очищається: намул осідає на дно, сміття хвилі випльовують гидливо на пологі береги, ядучу білу піну ріка заганяє в печери, у нори, виплескує на сухе коріння, що стирчить понад водою, на корчі — і вже ріка пливе чистою, білою, як жінка після купелі.
Така моя Ольга.
Ми всі, очевидно, трохи схожі на ріки, що самоочищаються.
 
6
Було у це хмарне надвечір'я на душі тривожно; тиша, здавалось, сірим піском присипала береги й поля; Дністер плив крадучись, як злодій, і тільки зрідка, забувшись, на стремені піднімав гриву й тоді хвиля металеве зударялась об хвилю.
Ми з Ольгою прислухалися до тиші, немов сполошені олені; вона трималася за мою руку цупко, гейби остерігалась небезпеки, що чатує на нас за кожним кущем.
— Шось сталося в природі? — блідла вона, надслуховуючи.
— Шо могло статися? — байдуже відповідав я. — Година така. Ось вечір вмирає.
— Е, ні, — не згоджувалася Ольга. — Чуєш, ворона кряче.
І справді, серед пустельної тиші звідкись де не візьмись ворона; її начебто вродила сама тривога; птаха літала над нами низько, перехрещуючи сталеве небо чорним хрестом; її крячання падало на наші голови розпеченими краплинами смоли.
— Я б її застрелив, дітьчого птаха, — сердився я. — Чим ми їй не сподобалися? Десь її гніздо поблизу.
— Вороння вліті гнізд не лаштує, — сказала Ольга, ловлячи зором птаху. — Ти б її убив, Павле, коли б мав рушницю?
— Коли б мав... — відповів я невпевнено.
— Не вбивай, коханий, — раптом попросила Ольга, схопивши мене за руку, ніби я таки цілився у птаху з рушниці.
Стрельнула мені думка: то не ворона над нами кряче, то Ольжина мама — Хмура Настя наворожує нам розлуку.
І хто знає, чи подібне не подумала Ольга.
Містика якась.
А чи передчуття?
 
Я мисленно прошу ворону:
— Відлети, птахо, пріч... відлети, хто ти не є.
І таки в неї цілюся.
Ех, чому в мене нема рушниці.
 
7
Блукали ми недільною порою дорогами, засіяними теплом м'яким, як макове пелюстя, і скошеним зелом. Дороги котилися полями у білі сни й у колюче стерня побронзовіле, що пахло хлібом і мастилом розгойданих комбайнів.
А дзвони анітелень, мовчали храми, волаючи мовчазно відчиненими навстіж дверми, й кличучи людей до Бога на розмову хіба що зблисками хрестів, що виростали понад горіхами й селами розмитими, розсохлими, крізь щілини яких минулося минуле.
Дністро вмивав Неділю, як дівчину, що необачно увійшла в його стременні води трепетливо, розчісував їй коси струями тугими, що мчали стругами смоленими униз до моря, і пестив їй груди, що квітли серед прозорості води червоними пуп'янками надії. До білих її ніг припливали соми й виціловували лоскітно ніжну наготу.
Неділя, піддавшись пестощам Дністра, готова була хоч день цілий стояти серед вод — так було їй мило й любо. Могла й зрадити себе й лягти в ріки обійми, попливти до моря й там згубитись. І разом із нею згубилась би прадавня повість про дзвони, що закопані в криниці понад Дністром.
Неділе!
Ми кликнули її, й, опам'ятавшись, вона, прикривши соромливо лоно, вийшла на берег, вдяглася в сорочку білу-білизнину й прозору, й прозорість не скривала дівочих ваб Неділі. Червена ж крайка з гуцульських гір нагадувала про полумінь затаєну. Чоло високе, мудре, обрамлене волоссям золотим. Неділя хмурила. І мука забуття карбами краяла лице, а очі сині, як стрижі, літали понад берегами й попід небесами й шукали забутого давним-давно, того, що в травах поросло за сотні літ, що перелилося в коріння груш і верб, що мохом поросло.
«Чи винна я?» — Неділя взяла нас за руки, як, бувало, матері водили нас малими до сповіді й у поля, де храми височіли понад розколиханими ланами. — Минуло безліч літ, що безперервно в прірву скочувались, як колене каміння, і тонули у чорних безвістях глибоких.
Події, що нагромадившись і здибившись, мов верхи гір, котрогось дня розсипались піском, а на піску, відомо, не проростає ані жито, ані доблесть, ані любов, а

читати