Завантажити

Дмитра Гараздюка, а він, дивись видобувся з пекельної прірви і світиться отут, удома.
— Слухай, — шептала мені на вухо Ольга, — може, річ не в пам'яті лише? Може, при світлі свічки душа його приходить сюди, щоб знову класти у зруйновані стіни церковці камінь на камінь. Він, певно, ще не скінчив свою роботу.
Я тулив її до себе, враз обпалений її припущенням; це так з її боку було несподівано. Ольга була практичою жінкою: недовершена робота повинна бути закінченою.
Я дістав з кишені свічку й устромив її поміж камінням, Ольга черкнула сірником. Долонями обтулювала вогник, поки він не набрався сили. Навколо ворожо, чорно, мов хижий звір, лежала ніч.
Я обдурював самого себе, відповідаючи Ользі, що начебто не знаю, чому привів її до руїн Дмитрової покути; і, мабуть, правда не в тому тільки, що мою уяву розкраяла самітня свічка на камені як незгасима пам'ять по людині, яка колись жила, хоч... чому б не могли поєднатися дві мелодії, два ручаї, що попливли поруч або й зливаючись в одному руслі: моє поранене враження від вечірньої свічки і прозаїчне бажання поділитися побаченим із коханою. Інтуіція сільська підказувала мені, що маю це робити непомітно, тактовно, день за днем, щоб Ольга не образилася, вона бо не якась там духовна жебрачка. Я зовсім не збирався її виховувати, Боже борони, мені лише баглося її збагатити, засівати її душу зерном, з якого ми споживемо чесний хліб... ми, цебто — я, Ольга і наші діти; я уже обдумував наше спільне життя, і вже виколисував дітей; лежу, бувало, в своєму наметі й малюю в голові образки родинного нашого щастя... ідилія гойдала мене у своїй колисці: ой, люлі, щастя, ой, люлі.
 
9
Одного дощового дня, ще не розкраявши нашого з Ольгою спільного хліба, я зрозумів, що він буде гірким... що той хліб буде лежати поміж нами каменем; сталося це на самому початку нашого кохання, коли ще й цілунок, як пелюстка, цвів на наших губах, і добре, що це сталося на початку. В моєму розпорядженні було багато часу. Так я собі думав.
Дощ сіявся густо з самого ранку й студенти, звісно, в розкопи не пішли; професор Баранівський називав дощові дні «празниками святого нероби», старому було шкода кожної, буквально кожної згаяної години й кожного штиха лопати, з-під якої очікував нової знахідки; він був ненаситним у своєму прагненні розкрити ще одну тайну, хай маленьку, мацюпісіньку, яку приховувала земля; тайна ця могла явитися світові у вигляді черепка або ж купки вугілля, обкладеного камінням, пташиної кісточки або ж пшеничного зеренця, якому від роду півтори тисячі літ. Студенти ж дощові дні любили: хлопці спали у наметах або ж бренькали на гітарах, дехто читав або ж писав додому листи; дівчата теж знаходили домашню роботу; і тільки я один нудьгував у своєму наметі, дощі мене пригноблювали не лише тут, на розкопках, але й удома.
Коли ж нудьга почала зеленіти і я був готовий взути гумаки, накинути плащ й рушити крізь дощ у свої щоденні мандрівки Дністровим берегом, на порозі намету, відкинувши його полу, стала моя Ольга. У білому светрі й лещетарській шапочці виглядала на дівчура з першого курсу.
— Професор тебе кличе, — сказала, сяйнувши очиськами, які зводили мене з розуму й жбурляли в свої зелені ковбури. Я зірвався з розкладайки, щоб Ольгу обняти, щоб розвіялася моя нудьга, але Ольга, враз споважнівши й ловлячи ніздрями, немов олениця, якийсь запах, спитала:
— Пахне щось у тебе гарно... і ти пахнеш увесь... і твій намет... і цілий світ пахне сухим подихом літа. Шо воно таке? — І, помітивши на стовпці, що підпирав шатро, прив'язаний снопик зілля, розсміялася. — Бур'янець цей так пахтить? Ніколи й не подумала б.
— То не бур'янець, — образився я, — то рум'янок, по-сільському «марунька». До речі, мені дали його мама. Я скрізь його вожу... і в гуртожитку він був зі мною. Пахне мені Черченем, рідною землею... густо рум'янок пахне перед дощем і в дощ. Мама кажуть: то, Павле, наше ворожбитне зілля, що проганяє чорну силу. В нашій родині його люблять здавна, в мами він за образами, під подушкою навіть. Коли вмерли тато, то мама поклали рум'янку їм у деревище. На тому світі теж не треба забувати, що є десь на землі Черчен, є польові дороги, на обочинах яких росте, часто запилений і притоптаний худобою, скромний рум'янок.
— Ворожбитство якесь... — Ольга зневажливо скорчила гримасу, — якесь євшан-зілля, якийсь рум'янок, бур'ян з-під коров'ячої ратиці. Боже, який ти, Павле, дивак. — Я міг би образитись, і мене таки вкололи її слова про бур'ян з-під коров'ячої ратиці, але я вчасно подумав: що з неї візьмеш, коли вона нічого не знала, нічого не чула, нічого не читала про євшан-зілля. Коли була малою, то ні батько, ні мати не оповідали доньці казок про рум'янок, дух якого відганяє від худоби ласок, а від людини — хвороби й забуття про місце, де закопаний твій пупець; її не вчили молитов і напевне, у Великодну ніч не водили в Страдчу долину до стрілецьких могил... вона напевно не має зеленого поняття про січових

читати