Завантажити

В залі, ніби справжні носороги, поважно метушиться еліта міста. З усього видно: на столичний театр чекали з нетерпінням. Канапками та легкими перекусками завалений весь вестибюль. Акцент зроблено, звісно ж, на модну рибну кухню. Пишногруді офіціантки ненав’язливо пропонують вишукані білі вина і щось схоже на саке. Мер може собою пишатися. Організація дійства, що відбувається за його скромного сприяння, бездоганна, як, зрештою, й костюми новонавернених театралів. Нервове поблискування фальшивих діамантів на жіночих сукенках у світлі софітів та розчервонілі мармизи чоловічої половини залу підтверджують: публіка до театрального сезону готова.
Жан, який з’являється з правого боку авансцени, страшенно схожий на тих, хто в залі – ніби щойно підвівся з першого ряду й, дивуючи всіх своїх знайомих, випхався на підмостки. Добротний каштановий костюм і багряна краватка дуже пасують до його рожевого поросячого личка. Йому назустріч суне неголений, без капелюха, зі скуйовдженим волоссям та обшарпаним одягом чолов’яга.
– Нарешті з’явилися, Беранже1.
– Добридень, Жане, – актор повільно зиркає на публіку, даючи зрозуміти, що вітання стосується всіх. Йому відповідають глузливо-іронічними посмішками. Початок вдався, образ Беранже навіює кожному якісь теплі, лише йому відомі спогади, які, проте, розганяє щохвилинне порипування вхідних дверей. Припізнілі театромани навпомацки відшукують вільні місця. Беранже доводиться примушувати себе зосередитися на грі.
– Я не так уже й люблю горілку. Звісно, якби не пив, то цього б не було. Мене ніби страх хапає, і я п’ю, щоб не відчувати його.
– Чого ви боїтеся? – від всього присутнього люду запитує Жан.
– До ладу й не знаю. Навіть сказати не можу. Почуваю себе таким безпритульним у житті, серед людей, і тоді тягнуся до чарки. Це мене заспокоює, зникає напруження, я забуваюсь.
– Забуття шукаєте! – громовим голосом звинувачує товариш.
– Я втомлений, уже здавна втомлений. Моє власне тіло стало мені тягарем.
Вся чоловіча рать п’яти перших рядів – а рівно стільки може добре бачити Беранже – суворо і з розумінням похитує головами.
Коли мова заходить про котів, глядачі зі швидкістю світла віддаляються від авансцени, дзеленчать телефони. Хтось голосно позіхає. З останніх сил хапається за поручні лише Елеонора Марківна, викладач місцевого університету: вона зосереджено пробує порахувати, скільки лап зостанеться у кожного з двох котів, якщо їх позбавити шести кінцівок.
Беранже безпорадно вдивляється у згаслі очі театралів і найдужче зараз шкодує про те, що він не возний Тетерваковський, всіма улюблений і зрозумілий персонаж. Коли Жан переконує його стежити за літературними і культурними подіями нашої доби, він мало не регоче партнерові у вічі. “Господи, дотягти б до кінця першої дії, а там направду перехилити кілька чарок коньяку і відверто сказати залу, що ця п’єса не тільки для них, а й про них. Даремно так мучився звукорежисер із тупотінням та ревінням носорога – з цим блискуче впорався зал. Невже так важко збагнути, що сучасний театр не розважає, а допомагає людині зрозуміти саму себе? До театру, наче до церкви, слід приходити натще, щоб відчути справжній смак театрального причастя. “Голодний” не значить “невіруючий”. Перед тим як ступати на поріг храму варто було би пройти процес катехизації, щоб не просто дурнувато витріщатися по хорах, а з розумінням обряду покласти собі до рота проскуру.
А зрештою, хто сказав, що їм це потрібно? Ти хіба забув, що наприкінці твору залишаєшся самотнім? Можливо, й справді мав рацію Дудар, кажучи про хитку межу між нормальністю і ненормальністю, між злом і добром. Може, справа дійсно лише в уподобанні? Спробуй їх зрозуміти. Вони платять тобі чималі гроші не для того, щоб ти їм вправляв кеби, і вже точно не для того, щоб ти з них глузував. Для них якраз ти і є ненормальним паяцом, бо, маючи обидві руки і ноги, не заробляєш на хліб справжньою працею, гідною чоловіка. А якщо так, маєш їх насамперед розважати, життю вони самі кого хочеш навчать. Так що не ремствуй даремно на відсутність поваги, а коли ти вже такий впертий талановитий актор, переконаний у своїй вірі, – виходь до публіки щодня і, може, колись ти нарешті не почуєш шарудіння цукеркових обгорток”.
Беранже ступає на край кону, нахиляється до глядачів і зі зневагою кидає дружині мера просто в перелякане обличчя:
– В мене надто тяжко на серці, щоб іти до музею. Окультурюсь якось іншого разу!
Зал вибухає бурхливими оплесками. Напад справедливої люті тихо сповзає обличчям актора, розтягуючи в іронічній посмішці губи.
“Ще років десять тому публіка була незрівнянно іншою: розуміючою й інтелігентною, без цього темного провалля в головах і серцях, без павичевої пихи й слонячого самовдоволення, без свинячого плебейства й фальшивої котячої манірності, без… Зачекай, охолонь… А може, тобі просто потрібен перепочинок? Митець-бо здатен все гіперболізувати, та й не секрет, що світ сприймається людиною крізь

читати