Завантажити

призму власних переконань, які зазвичай трансформуються, змінюючи разом із собою решту світу, зчаста на гірше.
Десять років тому ти наодріз відмовився зіграти роль кримінального авторитета в авантюрному серіалі, потім категорично відхилив ще дві нудотні пропозиції, заявивши, що ти – актор і ладен голодувати, але не повзати попід плінтусом, як захланний хробак. Бо в тебе м’які руки і гладенька шкіра. І ти чекаєш на екранізацію класики. Чекаєш донині. Хоч вона вже вся й сфільмована.”
– Я не можу ревіти, лиш кричу. В мене совість була нечиста, тож треба було вчасно піти за ними. А тепер запізно. Шкода, я потвора, я потвора. Шкода, я ніколи не стану носорогом, ніколи, ніколи! Я вже не можу переродитися.
“А так хочу, дуже хочу, особливо коли згадую, як закінчив Брондуков чи інші, але я не можу.”
– Я вже не можу дивитися на себе. Лихо тим, хто хоче зберегти свою оригінальність. Я боротимуся проти всіх. Я остання людина і буду нею до самого кінця. Я не здамся!
Поріділі театральні ряди знову вибухають криками “Браво!”. Беранже за звичкою одягає іронічну посмішку: “Ет, не такі вони вже й огидні, ці товстошкірі провінціали. Навіть крізь ці селянські люмпенізовані чагарники байдужості здатен продертися справжній талант.” І нехай вони зрозуміли не все, що він з товаришами протягом двох годин намагався ввіпхати у їхню свідомість, та все ж отримали неабиякий емоційний заряд; нехай лише соту чи тисячну частину провінційності, але вони таки залишили у цьому залі. Беранже почувається майже щасливим. Різкі перепади настрою – одна із граней його фаху. Він з вдячністю приймає букет троянд від Елеонори Марківни, цілує її щоку і вражено відвертає зморщеного огидою носа від шанувальниці: з прив’ялих рожевих губ театралки просочується густий нестерпний запах цибулі. Він шокований. Десь аж зі шлунку підіймаються холодні хвилі обурення. Обличчя, ніби нашпиговане голками, затавровує зневага. Найбільше йому зараз кортить запустити колючим оберемком жінці просто в сяючу мармизу. Але він – актор, що вміє тримати себе в шорах. Він зголює щетину зненависті, вимушено посміхається і, нахилившись до смачного м’ясистого вуха Елеонори Марківни, питає, де у їхньому місті можна придбати мішок солодкої цибулі.
-----------------------------------------------------
1 Тут і далі – репліки з п’єси Е. Йонеско “Носороги”

читати