Завантажити

Озеро знайшов швидко і легко. Дорога зайняла не більше десяти хвилин, хоч довелось переступати чималі калюжі і коров’ячі лайняки. Добре, що хоч взувся не у нові черевики.

«Село… що ти хотів?»

Він примостився на колоду зрубаної верби, що дуже зручно лежала край берега. Темна вода ледь помітно коливалась і відбивала назад до неба сонячні промені, ніби захищала свої таємниці на дні від Божого ока. Роман порився у кишенях куртки і дістав покупку. Незграбно розпечатав пачку, пошкодивши акциз. Далі він жадібно вхопився за цигарку і прикурив її тонким сірником. Довга глибока затяжка з заплющеними очима – ніби він не палив уже кілька місяців, хоча минуло не більше години.

Тут було дуже тихо. Не чутно жодної пташки на цих деревах, а під берегом зелених ропух чи ще якоїсь живності. Здавалось, навіть нестримний вітер не хоче шурхотіти голим гіллям та опалим листям. Очевидно, що він до смерті боїться турбувати це чорне плесо.

А озеро тягнуло до себе, ніби накинуло невидимі тенета. Ця не зрозуміла темрява і густина води, наче зіниця німфи, просила торкнутись до неї бодай пальцем і спробувати на смак. Яка вона? Лимоннокисла, гірка, солодка, чи може вода ця солона, мов сльози? Хотілось викинути з рук цигарку і піти напитись, прямо з озера. Занурити долоні в холодну невідомість, наповнитись нею досхочу чи пірнути до дна з головою. Хотілось залишитись з нею наодинці і слухати довгими ночами її таємничі історії, доки вона не забере тебе на той берег.

Та раптом, від милування озером його відволік неприємний запах паленого. Він роздивився довкола і побачив вервицю легкого диму, що почала підніматись вгору десь зовсім поряд. Він таки викинув недопалок, підвівся і зробив кілька кроків вперед, щоб розгледіти.

- Добрий ранок, шановний! – Рома побачив високого чоловіка, що пробував розвести багаття прямо на мокрому піску, і це йому майже вдалось, але сировина для ватри теж була, вочевидь, волога. – Вам допомогти? Маю сірники якщо треба ще!

Але той почав похапцем засипати все ногою.

- Та я б нікому не сказав, і так за годину вже буду в дорозі, – сказав Рома, посміхаючись, коли вже стояв зовсім поруч.

Наскільки він міг розгледіти, незнайомець палив якесь ганчір’я, схоже на старого светра чи щось таке.

- Пробачте, я не маю коли. - чоловік, не піднімаючи очей, почав поспішно йти до верб.

- Гаразд. Проте, стежка трохи не там…

І додав незнайомцю у спину:

- Вважайте, у вас тут всюди багнюка. Ліпше таки тримайтесь стежки!

Ромі стало цікаво, що за ганчір’я пробував спалити той і почав розгрібати носком свого черевика пісок. Раптом, чоловік підбіг і боляче штурхнув його вбік.

- Не пхайте носа не у Ваші справи, Шановний! – сказав незнайомець гортанним голосом. - Його очі аж світились люттю, а щоки пашіли червоним.

- Та добре, - промовив спокійно Роман, і рушив у бік села, – мені і так не цікаво. І, можете вважати, що я не бачив там крові! – для чогось додав він на прощання, а чоловіка аж смикнуло.

*

Якими б божевільними не скидалися ці два дні, Андрій розстелив собі чисті простирадла на дивані у вітальні і вже міцно й солодко спав. Довкола панувала повноцінна темрява і тиша. Вечірній вітер погнав важкі хмари геть на південь, щоб вони заливали сльозами інші землі, дозволивши срібним зіркам холодно освітити це село.

Андрій закутався в пухову ковдру по самий ніс, тихо посапував і рівно дихав. Хтозна, що снилось йому цієї ночі? Можливо, знову мандри нічним лісом чи занурення у воду до самого сьомого дна його печалі? Чи таки цього разу його огортало теплом сонце її обличчя? Хтозна. Він мирно спав, блукаючи сплутаними стежками своєї пам’яті та уяви. Це був гарний сон, бо він посміхався.

Вітер зробив своє діло і полетів разом з дощем далеко за обрій. Наступив повний штиль серед опалого листя – ні звуку. Аж раптом, об вікно заскрипіло голе гілля жасминового куща, розрізаючи цю вакуумну тишу навпіл. Здалось, що шибка зараз трісне від цього мерзенного, писклявого звуку. Андрій рвучко розплющив очі і не міг збагнути, що його розбудило.

Тиша.

В будинку і на вулиці знову засіла цілковита тиша. Не скрипіли ні старі стіни, не шурхотіло ні листя на землі, ні миші в шпалерах, не стогнали й втомлені дерева. Андрій, злий мов чорт, сів на дивані. Його сон завжди був надто чутливим – якщо розбудити, то відразу й не засне. Юлі дуже часто доводилось плентатись сонно на кухню, щоб зварити солодке какао або ж загріти молоко з медом в мікрохвильовці. Але тут Юлі не було, молока і какао, в принципі, теж.

Він ще посидів кілька секунд, не розгортаючись з ковдри, але потім намацав босими ступнями домашні капці, взувся та встав. Холод пригорнув його в свої обійми, змусивши тремтіти осиковим листком все Андрієве тіло. Він мигцем намацав знятий увечері светр і натягнув його на голий торс як-небудь. Коли трохи загрівся, почимчикував до кухні й відкрив свого нового холодильника. Там на полицях не було ні молока ні меду, зате, красувались дві банки пива з чорною знайомою емблемою і пластиковий контейнер з варениками. Їсти Андрієві не хотілось, тому погляд зупинився на пиві. Він прихопив його ще вечором, перед від’їздом, у супермаркеті в центрі міста, а по приїзду й забув геть чисто. Це були дві банки улюбленого «Guinness» призначені для нього та Борі.

Андрій взяв одне холодне пиво в руку та повернувся назад до кімнати. Там відкопав у сумці свій старенький ноутбук і шнур. Ввімкнувся до електричної мережі, розмістився на дивані, розкрив комп’ютер. Було дивно, не користуватись ним більше двох днів – переважно він весь свій час «висів» у інтернеті за пустими онлайн розмовами, переглядав безкінечно фільми, або ж грав у якісь дурнуваті RPG-ігри.

Поки завантажувався Windows, Андрій акуратно відкрив банку. Та з приємним шипінням випустила трохи густої піни на зовні і він зі смаком пригубив пиво. Він так любив насичений смак цього ірландського ячмінного напою, ту його маслянисту густину, що ніколи не міг встояти перед ним! Кожен раз, смакуючи з першого до останнього ковтка, він мружив очі. Хтось казав, що в банці «не те», але Андрій добре знав, що тільки виробники «Guinness» навчились примушувати пиво пінитись при розпечатуванні банки так, наче наливали прямо з бочки.

Врешті, операційна система завантажилась і була готова до роботи. Гаджет-календар повідомив про настання першого грудня і Андрій з сумом подумав про зиму. Він випив вже більше половини вмісту банки та прийнявся передивлятись старі фотографії у папках. Зображення слайдами змінювали одне на інше: ось вони на Чорному Морі, ось вони з батьками на шашликах, ось вони на концерті у Львові… на всіх знімках, без винятку, Юля щиро посміхалась. Оті її милі ямочки на щічках, ото її кумедне пістряве волосся, ті її худесенькі руки та лебедина шия. Якою ж красунею була його Юля! На очі йому находили свіжі сльози. Він силоміць тримав біль усередині, але з кожним днем жива пам’ять рвалась назовні, руйнуючи всі укріплення його чоловічої душі.

Раптом гидкий скрип повторився. Звук болісно вдарив по вухах, мов скрегіт металу чи пінопласту по склі. З несподіванки Андрій сіпнувся і банка полетіла вниз, голосно грюкнувшись до підлоги.

«Та що ж це таке????!!!» - вилаявся подумки Андрій, а чорне пиво вже рясно заливало килим під ногами.

Він рвучко схопився на ноги, розгублено міркуючи, де взяти в цьому будинку хоча б якусь ганчірку, щоб повитирати розлите. Якомога уважніше пробігся поглядом по кімнаті. А було ж темно! Вітальня освітлювалась лише екраном його ноутбука, звідки посміхалась двадцятирічна Юля. Він подивився на полиці з книжками, пробіг очима по кріслах поруч з диваном і ледь не впав з переляку: крізь вікно, зовсім поруч, на нього дивилось щось…

Чи то примарилось йому через втому, чи це кров прилила до мозку від різкого підйому, але він чітко бачив кілька секунд білу морду (чи обличчя) і чорні очі.

Андрій перелякався не на жарт. У вухах йому били дзвони, а серце невпинно калатало об ребра. Він згадав про ліхтарик у сумці від ноутбука, і вже за мить міцно стискав його у руках. Перевзувся у черевики, накинув куртку, і боязко вийшов на ганок, де панувала глупа ніч.

Повітря свіжим подихом вдарило в ніс, розганяючи в його очах та голові останні залишки сну. Андрій ввімкнув ліхтарик, спустився сходами на подвір’я та звернув ліворуч, щоб обійти будинок й дістатись до того проклятого вікна.

- Хто тут???!!! – спитав.

У відповідь він почув лише ніч, наповнену ледь чутними шурхотами і подихами природи. Здаля доносився шум лісу та Чорного озера – його вода легенько хлюпотіла біля берега, накочуючись, певно, повільними дрібними хвилями.

- Я спитав хто тут?!!! – промовив, піднімаючи з землі палицю.

Голос його подужчав, адже він мав ліхтарик і мінімальне знаряддя для самозахисту. Зробив ще кілька швидких кроків за будинок, розрізав простір білим променем світла і наткнувся на порожнечу. Лише захаращене заднє подвір’я та голий, не підрізаний кущ жасмину.

Для певності Андрій уважно освітив кожен куточок двору та переконався у своїй самотності. Привиду, чи що то було, немає. Ні сліду чужої присутності - він тут один.

Несподівано з неба посипалась дрібна біла крупа. То був перший сніг. Він боязко лягав на темну мокру землю і в той же час танув. Але грудень не збирався здаватись, і все сипав і сипав щедро білизною, промовляючи: «Це зима!». Кілька сніжинок все ж чіплялись за кору дерев, рятуючи своє життя від підступного листопадового болота, і створювали гарну атмосферу. Від побаченого видовища Андрію ставало спокійніше на душі, але зимно зовні. Вперше в житті він побачив, як перший сніг крадькома випадає посеред ночі. Випадає таємничо, щоб люди, котрі прокинуться вранці, з захватом вітали одне-одного з настанням зими, вітали з «першим снігом». Він став свідком чогось майже казкового.

Та все ж, раптовий грудневий холод почав змією заповзати під комір його куртки, облизувати руки та голі ноги під тонкими штанями від піжами, тож Андрій мимоволі здригнувся й розвернувся назад.

«Тепер можна вже і лягати спати…»

Але, коли він лиш вийшов на переднє подвір’я, то спинився мов укопаний. Заблимав очима, ввімкнув ліхтар: на сходах перед будинком сиділа, обійнявши руками коліна, дівчина…

читати