Завантажити

неї жах.
І ось вона стала перед тими, кому мала скаржитися. Тридцять тисяч на полі, розгородженому, аби уникнути стиску. Тридцять тисяч на величезному полі, а перед ними—ніжна жінка зі слабим голосом. Хто тут почує і чи почує? Товпилися, купчилися, дерлися до неї, від-турювали один одного, хекали, лаялися, проклинали, топтали слабих, пропихалися, проривалися, ближче, ще ближче, щоб почути, щоб не пропустити жодного слова, бо ж обіцяно було прелатами таке, що соромно й признатися самому собі. Невже скаже, невже було, невже справді, невже відважиться? Всі про таке відають, а ніхто ж не говорить. Прості доми замкнено для чужоложства і розпусти, а палаци можних відкриті навстіж. Весь бруд виливається на упосліджених, на зубожілих, а ось тепер вони можуть порівнятися з самим імператором бодай у бруді, залюбки віддати йому й подібним вищість і перевагу в розпусті, у гидотах, у збоченнях і пониженнях. Живуть і не в палацах, а в домах розпусти. І землі перетворили на доми розпусти і всю Європу теж.
Перед такою ганьбою мали б схилити свої посивілі голови єпископи, папа, а вони смакують, вишукують ганьбу на інших, самі ж вимагають поваги й подиву для своєї ганьби, ще більшої й тяжчої.
— Ви, всі, слухайте мене!
Хто це казав? Невже та молода жінка зі слабим голосом? Як могла пересилити клекіт натовпів, гамірняву юрмищ, зойки, прокльони, лайку? А може, й не казала нічого — стояла, дивилася на них, і втихомирювалися перед цією беззахисно-чистою красою найзухваліші, найбуйніші, найрозкричаніші.
Не стала роздирати своє серце перед ними. Досить! Душа її конала, билася ніби в корчах, у дикому сплетінні хижого коріння, колючого непробивного гілля, а тіло було відокремлене, розіп'яте на холодних вітрах, на гострих скелях, на тернищах.
Жінка роздирається болем, народжує ніжність. Чому ж ваш світ позбавлений ніжності? Чому ваші душі загрубіли від ворожнечі, пороків, тяжкої темноти? Чи тому, що віра походить від простого Христа й розповсюджена невігласами-апостолами і ви боїтеся розуму, людської думки, людської душі? Власні провини спихаєте на когось, недосконалість свою перекладаєте на інших. Погляньте на себе! Ви обмежені, тупі, хтиві, зажерливі, брудні й дурні! Ненавидите все, чого не знаєте, а не знаєте нічого. З руками в нечистотах, хочете очистити чужу душу від дрібненьких порошинок. Галасуєте, ніби благочестя ваше будується на любові, а самі й не любите і не розумієте. Любов потребує знань. Сліпа — буде покарана вами ж самими. Мерзота й злочинні пристрасті смакуються вами, а велич людської гідності вам незнана. Хто, мов безсловесна скотина, слугує своїм гидким пристрастям, той вам зрозумілий. Хто ж переміг це—для вас незбагненний. Радість чистого сумління вам невідома, ви не вірите ні в істину, ні в скромність і тверезість, ні в простоту й гідне поводження, ні в обдарованість і почуття.
Чи вам болять мої страждання? Чи обходить те, що твориться в моїй душі? Ліпше зазирніть у свої душі — побачите там гпів, заздрощі, жадобу насолод, марнослав'я, лицемірство, тупість диких звірів, зганьблення...
Натовпи вмовкли, дивилися на молоду жінку, як на святу, вражені її мужністю, захоплені красою й чистістю, яка потужними струменями била з її лиця, з усієї постаті. Слів майже й не чули. Та Євпраксія й не пробувала кричати — повернулася до прелатів, кидала в їхні пещені обличчя свої звинувачення, ніхто не ждав од неї такого, хтось з єпископів, мабуть, на знак самого Урбана, спробував перекрити грубим гуком ніжний голос жінки, викричав кілька брудних подробиць про імператора, тоді крикнув про єпітимію, бо навіть очі слід очистити, коли вони бачили гріховність і блуд.
Євпраксія в безсиллі заломила руки. Гнівливо обернулася до папи. Чому мовчить? Де ж його обіцянки? Єпітимія? Єпітимію б накласти на них усіх, на їхні душі, на їхній світ!
Вона стояла, сповнена відчаю, несла відчай з собою, а простий люд побачив чистість, од якої всі здригнулися й заплющили очі, а тоді заревли натовпи тисячоголосе:
— Без єпітимії! Без єпітимії!
Сталося нечуване: зірвано, не докінчено собор, не прийнято найважливіших ухвал, розгніваний папа покинув П'яченцу. Вимушений буде скликати ще один собор у Клермонті, щоб проголосити хрестовий похід, в аннали ж звелить записати про поганьблення імператора Генріха його жоною. Мені повідомщення, і аз воздам...
Євпраксію покинуть у П'яченці саму. Нікому не потрібна, всім чужа в чужому світі.
Запросить її Конрад у Мілан, де прийме зі своєю білявою, схожою на Євпраксію, Констанцією. Імператор домагатиметься видачі імператриці.Переїде вона до Угорщини, до короля Коломана, до старої тітки своєї Анастасії, колишньої королеви угорської,— і там наздожене погрозлива вимога Генріхова видачі жони своєї.
Цей чоловік мовби заповзявся чинити нещастя не лише державам і народам, але й найближчим людям. Що мав з того? Ворожнечу рідної матері й рідної сестри, ненависть першої жони й другої, неповагу власних синів. Конрада намовлено

читати