Завантажити

затулив би собою імператрицю. Та хіба затулиш від світу?
— Хотів би злагіднити вітер для стриженої вівці? — засміявся барон.
— Овечок я завжди жалів, а баранам обламував роги! — з спокійною погрозою відповів Кирпа.
— Коли хочеш сказати, ніби моя Вільтруд уже нагородила мене рогами, то помиляєшся. Не встигла.
— Ти рогатий від народження, бароне.
— Чом же не спробував збити мені роги?
— Не знаходив місця до смаку. Де не їздив по цих землях, скрізь ні пес, ні видра. Камінь, тіснява, мечем махнути ніде. А тут бачу — гарне поле. Вже на такому як ужариш мечем, так і заклекотить! Як у вас зветься єдиноборство та поєдинок? Ото вважай, бароне, що ми вже й вибрали собі поле. Матимеш за все: і за Євпраксію, і за Журину, і за...
Договорити йому Заубуш не дав. Кирпа трохи випередив його, захопившись своєю добродушно-зловісною мовою, він вільно помахував лівою рукою, щоразу доторкуючись наголів'я меча, почепленого в нього при правому боці (бо ж правої руки не мав, доводилося призвичаюватися), але барон знав, що на просторому полі однорукий пересилить одноногого, тож не став ждати того, що неминуче буде колись, а мовчки, вміло, хижо вдарив воєводу своєю дерев'янкою попід коліна і, коли той, втрачаючи рівновагу, почав завалюватися назад, з усією жорстокою силою пожбурив його своїми залізними руками вниз з височезних мурів. Та мав справу не з безсилою жертвою, а з досвідченим воїном, який твердо знає, що, навіть помираючи, маєш поконати свого ворога. Вже падаючи вниз, уже маючи перед очима світ загрозливо перевернутий, гинучий для нього навіки, воєвода вмілим захватом зачепив своєю єдиною лівою рукою барона за шию, стиснув мертво, потягнув за собою, не дав увільнитися, випручатися, і так у тому нерозривному поєднанні ненависті впали вони каменем згори, вдарилися об камені внизу, ніхто нічого не встиг навіть збагнути, Вільтруд побачила їх уже тоді, коли лежали внизу мертві, впізнала обох, упізнала свого барона й закричала страшно й безнадійно.
Ніхто й не зворухнувся. Процесія посувалася далі повільно й маєстатично. Що там чиясь смерть? Щохвилини вмирають і народжуються люди. А це й не смерть, а просто нещасний випадок.
Євпраксії про смерть Кирпи й Заубуша не сказано. Матільда одразу після урочистостей влаштувала обід на честь імператриці, обід затягнувся до пізньої ночі, маленька графиня була така добра, що навіть своєму Вельфу дозволила позалицятися до Євпраксії, і незграбний баварець шепнув, що Матільда прожене його від себе, бо він не згоджується вести баварців до Єрусалима, отож обоє вони стають вільні і він би з радістю... Шепочучи, Вельф не забував запихатися й запивати все вином, постогнував од вдоволення, навіть у гадці не мав, яким гидким повинен видаватися будь-якій жінці зі своєю зажерливістю, брудом і знікчемнінням.
Євпраксія і не чула нічого і не бачила. Тільки завтрашній день. Зелене поле, маслакувато-біле пакілля загонів для юрмищ, мармурові лави для ситих прелатів, криваве сідало жорстокого Урбана. Вхопили її в лещата своїх забобонів і мертвих догматів, вхопили міцно, стиснули, як смерть. Досі вона хотіла жити. Скрізь і завжди билася в ній непогамовна сила життя, цим трималася посеред найтяжчих випробувань і нещасть. Вірила, що все для неї попереду, ще одне зусилля, ще трохи — і засяє непотьмарене сонце, заяріють квіти в теплій траві, защебечуть' птахи, закує зозуля. Зозуле, зозуле, скільки мені літ зосталося? Малою, ще дев'ятилітньою, допитувалася колись у Звіринці, взята на весняні княжі лови, дивилася на сіру велику пташку, що сиділа високо між гіллям, лунко кувала радісні роки всім охочим. Тоді зозуля накувала їй лише вісім літ. І за першим, і за другим, і за третім разом — тільки вісім. Вмовкала, ніби давилася нещедрим кукуванням. Мала Євпраксія вдарилася в плач на скупість зозулину і на свій короткий вік. Журина потішала: “То вісім літ поверх десятків, дитино. Проживеш сім десятків і вісім. Бо сім десятків накувати—то для зозулі затяжко”.— “Чому ж, коли не питаю, вона кує так довго й багато?” — “То для тих, дитино, кому не хочеться жити на світі”.— “А хіба є такі люди?” — “Є, дитино, багатьом людям жити тяжко й нестерпно, але малі діти не повинні того знати”.
Давно перестала бути малою, а жити хотілося. Навіть тоді, коли все довкола віщувало кінець і загибель, вірила: ніколи не пізно починати життя заново. Лише тут, серед цих жорстоких людей, вперше впала у цілковитий відчай і подумала про смерть. Вичерпана, спустошена, безпорадна. Колись, здригаючись від гидких дотиків саксонського маркграфа, зболено думала, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. Тепер збагнула: взагалі нікому не вдається прожити безкарно, коли вже від народження не стає на змагання зі світом.
Вночі до неї прийшли чеберяйчики. Стояли оддаля, сумно світили золотими своїми очима, мовчали. Вона спитала:
— Що хочете мені порадити? Вони мовчали.
— Може, хочете мені помогти? Не казали нічого.
— Щось покажете мені?

читати