Завантажити

про їжу і все необхідне, а також помагав зноситися з великими людьми, як звано царських вельмож і дяків з приказів. До царя Гасан пробитися не міг, йому сказано про це твердо й недвозначно. Бо й хто він? Утікач і зрадник? Вибіг од турецького султана — ось і все. Має щось сказати важливе? Хай скаже. Має просити милості в царя, але боронь боже набридати йому своїми домаганнями. Чи заявив про свої товари, які ввіз у Москву, і чи сплатив мито? Не має товарів, а тільки золото для прохарчування? Золото теж товар. З рубля сплатити по сім дєнєг мита.
Люди Гасанові мерзли серед снігів і вмирали від нудьги й непорушного сидіння. Він писав і писав до царя, знаючи, що далі дяків його писання не йдуть, але не мав іншого виходу. Погрожував, що султан незабаром повернеться до Стамбула, і тоді хан, який нишкнув у Криму, поки його високий покровитель бився з шахом, знов почне шарпати окраїни Московської держави і спробує вдарити й на саму Москву. В своїх листах Гасан посилався на власний досвід служіння при султанському дворі і знання узвичаєнь усіх окраїнних санджаків Османської імперії. На султаншу посилатися не наважувався, брав усе на себе, давно змирившись з думкою, що принесений у жертву справі набагато вищій, ніж його власне життя.
Врешті цареві сказано про Гасана і про тривожні вісті, які він приніс, на щастя, провідчики, послані вниз по Дону, теж принесли відомості про лихі наміри кримчаків,— і нарешті сталося: Іван Васильович послав дяка Ржевського з людьми далеко за московські застави на Оці й на Дону аж до Путивля, щоб наготував там за зиму стругів і спустився по Пслу, а тоді по Дніпру на низ аж попід улуси кримські для провідництва і взяття “язиків”, тобто полонених. Так далеко на південь московське військо ще ніколи не ходило, люди Ржевського наражалися на небезпеки незнані й великі, тому за провідника визначено було їм Гасана, але всіх його людей зоставлено в Москві як заложників, та й самого звелено всіляко пильнувати впродовж усього походу, щоб не допустити до зради, не дати йому втягнути військо в заготовлену пастку.
Хто він був? Без роду, без племені, без спогаду, без історії, навіть ім'я чуже. В літописі лишиться згадка: “Вибіг з Криму полонений і сказав...” Немає імені, і не всю правду сказано — так поплутані шляхи людські.
Цілу зиму нудьгував у хатині коло дяка Матвія Івановича, пробував помагати його людям збивати струги, але не вмів, тільки заважав. Єдине, чого міг навчати,— рубатися на шаблях та стріляти з мушкетів, які звано тут пищалями. Тут він був неперевершений, а що вогненного припасу в дяка було більше, ніж харчів для війська, то Гасан мав змогу передати своє яничарське дивовижне вміння і здобув хіба ж таку пошану навіть у самого Матвія Івановича.
Той по-своєму жалів безрідного цього вусатого чоловіка, ночами, сидячи в темряві коло затухаючого вогню, розіпрівши від підігрітих медів трав'яних, хвалився дяк своїм родоводом, що сягав у найглибші часи, мало не до початків держави Київської. Походив од князів Смоленських. Його предок Федір Федорович був удільним князем города Ржева. Ще й досі частина Ржева на правім березі Волги так і зветься — Князь-Федорівська. Найщасливіший з князів Ржевський Родіон Федорович убитий в битві Куликовській. Стояв, захищаючи плече Дмитрія Донського, поліг, не відступивши, бо то було поле честі всієї землі Руської. І після битви Куликовської татари відкотилися аж за Перекоп.
— Щоб шарпати Україну,— зауважив Гасан.
— А ось ми їх шарпнемо аж ну! — ляснув його по плечу дяк. За зиму наготували з сотню стругів. Дерево було сире, Гасан не вірив, що ці посудини триматимуться на воді, але набивалося в струги по двадцять і по тридцять воїнів, і вони пливли. Військо не викликало особливого захвату в колишнього яничара. Зброя: луки, списи, сокири та басалики, пищаль одна на десятьох, щоправда, вогненного припасу достатньо. Шаблі — тільки в дяка та в боярських дітей, у них же — стальні лати й кольчуги, а то все — стебновані ватяні кафтани, які чи й захистять від татарських стріл. Вражала Гасана нужденна їжа цих людей. Хоч і сам, скільки пам'ятав, жив упроголодь, бо яничари наїдалися лише під час грабувань захоплених городів, але все ж звик мати щодня жменю рису в казанку. Ці ж люди могли не їсти день і два і терпіли, не скаржилися, ще й виспівували своїх веселих пісень:
Ах ви, девки, девушки, Голубины гнездышки! Много вас посеяно, Да не много выросло...
Ловили рибу, били звіра, здобували де що могли здобути, іноді крали, іноді знаходили припаси на пасіках, розкиданих по берегах Псла; на той випадок, коли вже ніде нічого не змогли б улузати, кожен мав торбинку пшона й дрібку солі, щоб зварити собі такого-сякого “хльобова” і перебути тяжкі дні. У боярських дітей були з собою запаси солонини. В дяка до м'яса малася навіть приправа — цибуля й перець.
Гасана часто розпитували про Стамбул, про султана, про палаци й багатства, він розповідав, іноді обережно згадуючи й про свої зустрічі з султаншею, його слухали з

читати