Завантажити

впіймали, зідрали з нього живцем шкіру, набили соломою і возили по городах для страху. Так буває з усіма самозванцями.
Кажучи це, ввігнав Лжемустафі ножа в горло, і той захрипів, заклекотів кров'ю, став валитися просто у вогнище.
— Я султанський син Баязид! — крикнув шах-заде.— А це мерзенний самозванець, який ошукував усіх вас!
І рвонув свій халат і показав їм золотий панцир. Але золото не засліпило тих людей, їх вразила смерть того, за ким вони йшли, кому вірили. Тепер він був мертвий, і вони стали безпорадні, мов діти.
Мовчки розходилися по своїх горах, а Баязид, відіславши султанові голову самозванця, поїхав до Едірне ждати помилування з Стамбула.
Замість помилування йому визначено Амасію.
Щоб хоч трохи втішити улюбленого свого сина, Роксолана написала Баязидові, що Амасія славиться своїми яблуками. Могла б ще додати: і смертями.
Згадувала назву того далекого міста із здриганням. Чому не залишився Баязид у Рогатині, коли посилала його туди ще”малим? І чому не послала його з Гасаном знов у свою землю? Може б, загубився там, як Гасан, про якого немає ніяких вістей уже три літа.
 
ДНІПРО
 
А Гасан лежав край дніпровського берега (може, край дніпровської води?), і червоне сонце, яке сідало над очеретами, сумно світило на його обличчя і його кров.
Дніпро тік повз нього до моря, не витікаючи, пливла вода, пливла земля, і Гасан теж плив повільно й невпинно, і здавалося, що сидить поряд з дяком Матвієм Івановичем на лавці, прикритій червоним московським сукном, а тяжара їхня випливав на вільні води, і весла грають до сонця, і молоді веслярі, поскидавши свої стебновані ватяні кафтани, лишившись у самих сорочках, дружно виспівують:
Пойду, пойду,
Под Царь-город подойду,
Вышибу, вышибу,
Копьем стенку вышибу!
Выкачу, выкачу,
С казной бочку выкачу!
Вынесу, вынесу,
Лисью шубу вынесу!
Земле рідна! Бачу тебе щедру і заквітчану, бачу степи твої широкі і ріки, повні спокою й смугку, і лебедіння ранків над ночами, і ліси, що тріпочуть, мов пташині крила, і небо високе, мов усміх моєї матері, якої я не знаю.
Згубив лік дням і місяцям то в короля польського, то в московського царя, серед снігів і морозів. Чи ще згадувала його та нещасна вельможна жінка, яка послала його в цю безнадійну виправу?
У короля він так нічого й не висидів. Може, йому й вірили, але збували всі його намовляння шанобливими усміхами й неувагою. Султан уже три роки воює з шахом і виснажений до краю? Всі народи зітхнуть з полегкістю. Чи не хоче пан посол взяти участь у полюванні на зубра? Це ж така нещоденна забава. Імперія ослаблена? Стамбул без війська, окраїнні санджаки розгублені й налякані? То було б вельми корисно для християнського світу. А чи пан посол не хоче здійснити невеличку подорож до садиби їхнього першого архібіскупа? Мав би що розповісти в Стамбулі.
Так з ним поводились. Могли тримати хоч і до кінця світу, а він терзався душею і з страхом думав: що ж привезе тій, яка його послала. Волів би й не повертатися ніколи, ніж знову стати перед нею з порожніми руками і пустими словами.
Відчаявшись, метнувся до московського царя. Пристав до їхнього посольства, яке привезло королеві вже не перше послання свого загадкового володаря, що домагався визнати за ним царський титул, не знав, як себе назвати, махнув рукою: якось воно обійдеться. "Послом називатися в Москві не міг, бо не мав ні листів до Івана Васильовича, ні грамот, ні повноважень. Розпачливі слова Роксолани про те, щоб намовив чи то короля, чи то царя пошарпати султанських васалів і санджаки на Дніпрі та на Дністрі? Але що слова? Хто їх стане слухати, хто повірить? Порадившись із своїми Гасанами і з московськими послами, вирішив сказати все, як воно було насправді. Він султанський посол до короля, але походження християнського, тобто полонений. Тепер відбігає од султана, щоб повернутися до свого народу, і має для московського царя важливі вісті про самого султана і його васала — хана кримського.
Посли в ті часи міняли своїх володарів, як приблудні пси — хазяїв. Бігали від одного до другого, вибирали, який більше платить, іноді слугували одразу двом або й кільком можновладцям, як то робив Єронім Ласький, ніхто й не дивувався тому, а коли хто страждав од цього, то найперше самі ж посли, які важили власним життям, надто коли вирушали до якого-небудь деспота. Селім Явуз, батько Сулейманів, стратив кількох іноземних послів, а коли великий муфтій зауважив йому, що шаріат не велить убивати посла не в його землі, султан відповів: “Тоді хай повісять його на вірьовці, сплетеній у його ж землі,— і ми дотримаємося шаріату!”
В Москві Гасанові приділено було за плату дім з приставом, який стеріг турецьких людей від усіх охочих. Дано було їм ще писаря, що дбав

читати