Завантажити

тепер само. А вона має ще більше зміцнювати будівлю свого життя, зміцнювати сама, дякувати тому, хто ВОЗВИСИВ її возніс, поставивши поруч із собою, може, й над усім світом. Матусю рідна, бачила б ти свою дитину!
І знов летіли слідом за Сулейманом її листи до нього. “Мій великий володарю! Припадаю лицем до землі і цілую порох від Ваших ніг, притулку щастя. О сонце моєї снаги і благо мого щастя, мій повелителю, коли питаєте про Вашу послушницю, що їй через Ваш від'їзд печінка, як дерево, звуглилася, груди стали руїною, очі — як висхлі джерела; коли питаєте про сироту-утопленицю в морі туги, яка не розрізняє дня від ночі, котра страждає від любові до Вас, яка збожеволіла дужче за Фархада і Меджнуна, відколи розлучена з своїм володарем,— то тепер зітхаю, немов соловей, ридаю безперервно і після Вашого від'їзду перебуваю у такому стані, якого не дай боже навіть Вашим невірницьким рабам”.
Султан відписував їй, повідомляючи, як брав кизилбашські фортеці, як увійшов у столицю шахову Тебріз, як рушив далі шляхами, якими ходив сам Іскандер, як пережив страшну ніч коло полишеного древнього міста Султани. Кілька днів ішло військо в холодній імлі й чорних туманах, тоді опинилося у темній гірській ущелині, і втомлені воїни поснули в наметах, між якими запалено тисячі вогнищ. Зненацька перед північчю над табором закрутився джинівський смерч. Мовби величезна повітряна п'явка всмокталася в землю, усі намети, крім султанового, були вмить розшарпані й рознесені навсібіч, смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що траплялося на його шляху. Коли ж промчав над ущелиною, то за ним зринули туди потоки крижаного повітря, град і лід. З надр гір долинув зловісний рик, ніби там прокинулися всі демони пекла, і гук пройшов між людьми, віщуючи загрозу і несучи жах.
Люди замерзали на смерть. Гинули, жалібно ревучи, верблюди. Сніг не падав, а засипав воїнів, коней, мулів і все довкола. Люди перелякано тулилися одне до одного і просили в аллаха порятунку від гірських демонів, пробуджених кизилбашами. Сам султан перелякано щулився у своєму розкішному наметі, думаючи, що вперше в боротьбі за чисту віру небо подає йому такий зловорожий знак. Коли на ранок встало сонце, всі побачили, що сніг червоний, ніби политий кров'ю, і вцілілі кинулися утікати з тої страшної ущелини. Йшли непрохіддям, бачили більше змій, ніж рослин, з гір потрапили на трясовини Євфрату, тонули в них, гинули тисячами.
Великий візир звинуватив у всьому Скепдер-челебію, хоч хто б же міг боротися із стихіями?
Султан не став на захист великого дефтердара. Коли перед ним без опору розчинив брами великий Багдад і на першому дивані Ібрагім виступив із вимогою стратити Скендер-челебію за зраду, Сулейман не став слухати думку візирів Аяса-паші й Касима-паші і підтримав свого сераскера.
Скендер-челебію і його зятя Гусейна-челебію повішено на багдадському Ат-Мейдані, сім тисяч їхніх рабів пущено на продаж, пажів дефтердара, зодягнутих у золото, забрано до султанського двору, і згодом семеро з них стали візирами у Сулеймана, а двоє навіть великими візирами: Ахмед-арбанас і Мехмед з боснійського роду Соколовичів, званий Узун — Високий.
Уночі, після страти, Скендер-челебія приснився Сулейманові. Ніби душив його хусткою, допитувався: “За віщо мене повісив невинного?” Султан прокинувся, перестрашений у темряві й самотині, прокляв свого великого візира: “Бог дасть, Ібрагіме, незабаром і ти так само закінчиш!”
Знаходив порятунок і втіху лише в листах Роксолани, яка писала йому в Багдад:
“Всевишньому і його вівтарю тисячократну хвалу возносячи, радуймося й веселімося! Весь світ вийшов із пітьми, залитий світлом милості божої. Хвала господу за доброту, хвала Водителю! Нехай мій володар, мін падишах, мій високий поріг до Повелителя цього й того світу, благо світла моїх очей, якими дивлюся на цей світ, нехай мій шах і мій султан завжди веде святу війну, нищить своїх ворогів і здобуває землі, нехай заполонить усі сім сфер Джемшида, чоловік і джин хай упокоряться нашим велінням, хай бог боронить Вас від щонайменших нещасть і помилок, нехай поможе здійснитися усім надіям, які зродяться у Вашім благословеннім серці, хай будете мені Хизиром, хай бережуть Вас усі пророки й святителі, цілий світ хай весело й щасливо проводить свій час у Вашім щасливім затінку. І коли Всевишній дозволить, о володарю світів! — знову благаю його, щоб дав можливість і долю для Вашого щасливого повернення, щоб знов побачила Ваше благословенне лице і занурилася своїм обличчям у порох біля Ваших ніг!
Ніби сонце саме, проходиш і сяєш!”
У Стамбулі знов лютувала чума. Роксолана тулила до серця своїх діток, слала до султана гонців з листами: “Аллах змилується, і мор мине до прибуття мого володаря. Наші богоугодники кажуть, що смерть має щезнути, коли опаде осіннє листя”.
І знов уписувала в листи рядок із свого вірша: “Ніби сонце саме, проходиш і сяєш!”
Султан повертався через Бітліс, Халеб, Антіохію, Адану,Конью. Цілих п'ять місяців ішов від Багдада до Стамбула,

читати