Завантажити

незрівнянно більше, ніж смерть не тільки твоя, а й моя власна.
— Ти, турку! — засміявся Ібрагім.— Хочеш вмирати за цю нікчемну рабиню, за цю відьму? Чи вже зовсім з'їхав з глузду? Аби ж хоч було заради чого! Бачив її голою — не пробудила в мені нічого чоловічого. А ти...
Не договорив. Султан сплеснув у долоні, миттю вскочило в покій кілька дільсізів. Ібрагім, знаючи, які скорі на розправу німі, теж підскочив з свого місця, ховаючись за султана, бліднучи більше, ніж звичайно, зашепотів:
— Ваша величність, мій падишаху, то ж був тільки жарт, то ж...
— Взяти його! — гукнув султан, відсторонюючись од свого улюбленця.
— А-а, мене взяти? —скреготнув гострими своїми зубами Ібрагім.— Мене, великого візира? Не смієте! Ніхто не сміє!
Дільсізи мовчки йшли на нього. Він відбіг до стіни, притиснувся спиною до малювань Белліні, змахнув своїм коштовним кинджалом.
— Султане, схаменися! Мій повелителю! Я ж ваш макбул, ваш мергуб, ваш махбуб!— Я ж ваш милий, ваш бажаний, ваш улюблений!
— Будеш мактул! 68— крикнув перекривлений од люті Сулейман.— Кінчайте з цим зрадником!
— Не підходь! — засичав грек до німих.— Поріжу всіх! З вашим султаном поріжу!
Один із дільсізів, чорний жилавий велетень, вміло замахнувшись ятаганом, кинув його і пришпилив Ібрагіма до стіни, мов метелика шпилькою. Кинджал випав із грекових рук.
Він поглянув на стіну, ніби ще не вірив, що то його кров бризнула на малювання італійця,прошепотів:
— Сулсймане, я вмираю. Кров моя...
Німі накинулися на нього, відірвали від стіни, шовковий шнурок здавив йому шию.
Султан мовчки вийшов з покою. Розбудив Роксолану, не дозволив запалювати світла, сів на подушки так, щоб сяйво березневої ночі не падало крізь барвисті шибки йому на обличчя, глухо промовив:
— Убитий Ібрагім. Вона злякалася.
— Як? Де? Ким?
— Мною.
Їй стало страшно й легко.
— Що ж тепер буде?
— Нічого. Хіба ти не зі мною?
їй чомусь згадалися давно читані слова. Ще з дитинства: “Хто побідить, не матиме кривди від другої смерті”. Але не сказала їх султанові. Мовчала. Він попросив:
— Іди до мене.
І вона пішла. Бо й до кого б мала йти на цім світі?
Ібрагімове тіло закопане було в дворі дервішської текіє на Галаті. На могилі не було ніякого знаку, окрім дерева, що росло поблизу.
Двір колишнього великого візира на Ат-Мейдані перетворено на школу для молодих яничарів. Його сади на Золотім Розі стали місцем для гулянь стамбульців. Майно передано державі. Спадок від захланного грека зостався величезний. Понад вісімсот сільських садиб і будинків, майже півтисячі водяних млинів, два мільйони дукатів, не лічачи золотих і срібних злитків, тридцять два великі діаманти на одинадцять мільйонів аспр, безліч самоцвітів, п'ять тисяч багато гаптованих кафтанів, вісім тисяч тюрбанів, тисяча сто шапок, прикрашених щирим золотом, дві тисячі кольчуг, дві тисячі позолочених панцирів, тисяча сто кінських сідел у золоті й коштовних каменях, дві тисячі шоломів, сто тридцять пар острогів золотих, сімсот шістдесят шабель у коштовних піхвах, тисяча списів, вісімсот золотом оправлених і діамантами й самоцвітами саджених коранів, тисяча сімсот рабів і рабинь, дві тисячі коней, тисяча сто верблюдів.
Хатіджу султан видав за молодого Лютфі-пашу, який відзначився у перському поході, бо не годилося, щоб така молода вдова жила сама.
Великим візиром став арбанас Аяс-паша, чоловік мужній, але дурний і обмежений, байдужий до всього, крім власної влади.
Стамбул завмер, упокорений і приборканий, лягав до ніг Роксолани, усе тепер тут стелилося їй до ніг, але не було радості в душі, не мала торжества в серці, хотілося вирватися звідси, втікати, втікати світ за очі, покинути Стамбул, щоб, може, й не повертатися сюди ніколи.
Коли сказала про своє бажання султанові, той здивувався:
— Але ж ти в цьому місті здобула велич!
— Велич? — Вона засміялася.— А що я тут бачила? Мури Топкапи, замкнені покої, нагляд євнухів, сади гарему та небо над ними? І весь світ — крізь кафису ,хіба що для султанші пороблено на вікнах коштовні мушараби. Мій повелителю, повезіть мене куди-небудь! Поїдьмо далеко-далеко!
— Куди ж? — не зрозумів султан.
— Хіба я знаю? Аби лиш далі від Стамбула.
— Султани можуть їздити тільки на війну і на лови.
— О прокляття влади! Повезіть мене хоч на лови! В ліси й у гори! Повезіть, мій султане!
...А тепер скакала у глибину лісу, маючи перед очима ту дивну стрімчасту вершину, схожу на високий білий ріг. Суркая. Ріг-скеля. Але по-турецьки “суп” означає не тільки “ріг”, а й “весілля”. Хай буде ця скеля мовби її весільним дарунком.
— Мій султане, я хочу, щоб ми з вами зійшли на цю вершину! Примха дика й незбагненна, але султанша дивилася на Сулеймана так благальне, мало не жебруючи, що він слухняно зліз з коня і, плутаючись у своєму широкому коштовному одязі, пішов слідом за цією жінкою, яка не втомлювалася його дивувати. Скеля здіймалася полого, так що йти на неї можна було без особливих зусиль, та

читати