Завантажити

як пролити ще більше? Ваша величність, не лишайте мене саму в Стамбулі! Зупиніть свій похід. Візьміть квітку в руки, як колись Фатіх, і хай той венеціанець намалює вас, як намалював колись Фатіха його попередник.
— Звичай забороняє зображувати живі істоти,— нагадав султан.
— Змініть звичай, мій повелителю! Заборонити живе — чи не це робить людей кровожерними, злочинно байдужими до живого життя?
— Чого варте людське життя, коли маєш намір змінити світ? — урочисто мовив Сулейман.— Винен не той, хто вбиває, а той, хто вмирає. Ворог ворогові не читає коран.
Роксолана дивилася на цього загадкового чоловіка, не знаючи, любити чи ненавидіти його за цю впертість, а він втомлено опускав повіки, лякаючись очей своєї Хасекі, очей кольору такого неосяжного і недосяжного, як і її серце.
— Прийми цього живописця,— милостиво всміхнувся він,— для нього це буде неймовірно висока честь.
— Він малював римського папу, імператора, королів.
— Але ніколи не мав честі говорити із всемогутньою султаншею.
Роксолана засміялася.
— Мій султане, ця поважність мене просто вбиває! Я б радше воліла бути безжурним дівчиськом, ніж всемогутньою султаншею.
Він теж спробував скинути з себе надмірну поважність, що межувала з загрозою скам'яніння.
— І моєму серцю наймиліша завжди Хуррем розсміяна і розспівана. Чому б не мала ти сміятися й співати тепер? Ні перепон, ні перешкод.
— А може, тільки й смієшся та співаєш, коли є перепони й перешкоди? Хочеш їх пересміяти й переспівати, бо як ще інакше їх усунеш? Радістю збороти лихе.
— Я хочу, щоб у тебе тепер завжди була радість. Щоб ти користувалася радістю, як даром аллаха. І ніхто не смів стати па заваді. Ти приймеш венеційського живописця, може, приймеш і посла Пресвітлої Республіки, хай побачать, у якому щасті й багатстві ти живеш.
— Баїли пишуть про це вже десять років. Скільки їх присилала сюди Венеція, а всі однакові. Живуть плітками, як жінки в гаремі.
— Ти належиш тепер до світу чоловічого,— вдоволено зауважив Сулейман.
— Мала втіха,— гірко усміхнулася Роксолана.— В цьому суворому світі немає щастя, а тільки його марні замінники: слава, багатство, становище, влада.
Він спохмурнів: “А велич?”
Вона згадала слова: “І він упав, і падіння його було велике”, але промовчала. Тільки подивувалася, що султан забув посилатися на спасенний коран, як то робив щоразу.
— Згадай, як ми приймали польського посла,— сказав Сулейман,— і який вражений він був, побачивши тебе поряд зі мною на троні, а ще коли ти звернулася до нього по-латині й по-польськи.
Роксолана засміялася, згадавши збараніння пана Опалінського.
— Я передав польському королеві листа, де було сказано:
“В якому щасті бачив твій посол Опаліпський Твою сестру, а мою дружину, нехай сам Тобі скаже...”
— Немає меж моєї вдячності,— прошепотіла Роксолана.
— І моєї любові до тебе,— глухо промовив султан.— Кожен спогад про тебе світиться мені в найгустішій пітьмі, мов золота зоря. Я пришлю тобі свої вірші про це.
— То буде безцінний дарунок,— огорнула вона його шепотом, як шовком.
Перш ніж зустрітися з венеціанцем, покликала до себе Гасана. Попри своє видиме могуття, не мала іншого місця для таких зустрічей, окрім покоїв Фатіха у Великому палаці, затісних серед довколишньої розкоші, а тепер ще й обтяжених лихою славою після тої ночі таємничого вбивства Ібрагіма, яке сталося тут.
Щоправда, було в тих покоях і те, що приваблювало Роксолану, мовби повертаючи в навіки втрачений світ. Малювання Джентіле Белліні на стінах. Обриси далеких міст, людські постаті, бар-вистий одяг, голі тіла, невинність і гріховність, розкіш і марнота. В малюваннях венеціанця було відбито все людське життя з його долею й недолею. Чудо народження, перший погляд на світ, перший крик і перший крок, несміливість і зухвальство, радість і відчай, нудьга щоденності й шепоти захвату, а тоді несподіване лихо, падіння, майже загибель, і все починається заново, ти хочеш знов прийти на світ, який тебе жорстоко відкинув, але не просто прийти, а перемогти, подолати, підкорити, запанувати;
тепер перешкоди вже не дріб'язкові й нікчемні, ти кидаєш виклик самій долі, доля покірливо стелиться тобі до ніг, возносить тебе до вершин, до небес — і все лиш для того, щоб побачила ти з височин падоли й урвища, темні безодні неминучої загибелі, яка судилася тобі від народження, почула прокляття, що темним хором супроводжують кожен твій вчинок. І захват твій, виходить, не справжній, а вдаваний, і світ, яким ти заволоділа, попри всю його видиму барвистість,— насправді сірий і безбарвний, і довкола пітьма, пастки і вічна безвихідь. Як сказано: “Хоч де б ви були, захопить вас смерть, коли б ви були навіть у вознесених баштах”.
Але то було в дні, коли вона ще задихалася од відчаю, коли безнадійна самотність і сирітство терзали її душу, і вона гарячково придивлялася до цих малювань, неначе до власної долі, і,

читати