Завантажити

дворі; фінансовими й державними радниками в нього були Скендер-челебія і хитрий Луїджі Гріті; смак до розкоші так само переймав він із жадібністю губки від Гріті, ревниво стежачи за тим, щоб той не перевершив його ні в чому. Власного в Ібрагімові було хіба що підлість та ще нездарність, надто ж у військовій справі.
Він не виграв жодної битви за весь час, як був великим візиром і сераскером, не взяв самостійно жодного, навіть щонайменшого, міста, і старі яничари насміхалися з Сулеймана:
— Султан Селім за вісім років убив вісім своїх великих візирів, а цей не може позбутися одного паршивого грека!
Цього разу, ведучи величезне військо на Відень, Ібрагім несподівано зупинився коло маленького угорського міста Кесега. В Кесегу було всього лиш п'ятдесят воїнів на чолі з хорватом Николою Юришичем, який два роки тому був у Стамбулі послом від Фердінанда. Розуміючи всю безглуздість опору перед незліченною османською силою, Юришич хотів із своїми вершниками податися до Відня, але з навколишніх сіл збіглися селяни, старі жінки, діти і вмовили його захищати їх. Стіни Кесега були старі. Харчів у фортеці обмаль. Амуніцію Юришич закупив за власні гроші, а що не був багатим, то пороху могло вистачити лиш на кілька днів. І все ж Юришич, якого нещасні люди ласкаво називали Мікулицею, став на безнадійну боротьбу з величезним ворожим військом.
Здавалося, могутня хвиля османська заллє маленький Кесег і знищить за кілька годин, не лишивши від нього й сліду. Ібрагім уже послав, як завжди, хабердара назустріч Сулейманові, який приглядався до дій свого сераскера здаля, ждав його перемог і думав собі про велич і вічні закони. Однак Кесег стояв незрушно, не піддався, і — о диво! — османська сила зупинилася перед ним безпорадна.
Ібрагім послав проти міста самих тільки вершників і маленькі польові гармати, що кидали ядра не більші за гусяче яйце. Гармати не могли завдати ніякої шкоди стінам Кесега, а наскоки вершників оборонці легко відбивали. Коли підійшли яничари і великий візир кинув на приступ їх, оборонці вистояли й проти яничарів.
Знов провалилося небо, страхітливі зливи обрушувалися па землю, гриміли громи, блискавиці криваво присвітлювали чорному ділу, яке творилося довкола маленького Кесега, османці кляли й погрожували непоступливим оборонцям, знов приповзла слідом за ними чума, косила їх тисячами; не маючи чим поживитися у дощенту пограбованих околицях, вояки обжиралися зеленим ще виноградом і цілими ночами, тримаючись за животи, просиджували довкола наметів.
Три тижні товклося величезне військо довкола Кесега, обложені витримали дванадцять приступів, половина оборонців була вбита, пороху не лишалося й пучки, скінчилися харчі, але вдосталь було води, яка щедро лилася з неба, і Юришич не здавався. Ібрагім послав до нього послів, обіцяючи, що він відійде від міста, коли Юришич заплатить йому викуп. Мікулиця відповів, що не має наміру платити викуп чужинцеві за власне місто. Тоді Ібрагім запропонував заплатити лише дві тисячі дукатів яничарським агам за їхні клопоти. Юришич відповів, що не має таких грошей, та й платити теж не має наміру.
Ібрагім кинув яничарів на останній приступ. Крізь проломи в благеньких стінах вони з різних боків вдерлися у місто, де лишалися вже майже самі старі та жінки з дітьми. Никола Юришич був двічі поранений. Здавалося: кінець. І тоді старі, жінки й діти, відчуваючи свою смерть, збіглися докупи й закричали так розпачливо й страшно, що турки, які ніколи” такого не чули, перелякалися й стали втікати з цієї проклятої фортеці. Згодом на своє виправдання яничари вигадали, ніби з'явився перед ними небесний вершник із вогненним мечем у руці, який вигнав їх із Кесега.
Ібрагім умовив Юришича згодитися на почесну здачу. Заборонив грабіж. Усіх, хто лишився живий, відпущено на волю. Юришичу подаровано золотий султанський кафтан і срібний посуд. Сам великий візир добув од султана почесну одіж і, як після кожного походу, перо з діамантом на тюрбан.
Але час був втрачений безповоротно. Під Кесегом Ібрагім протовкся цілий місяць, починався уже вересень, повертатися додому було далеко, султан знав, як небезпечно затримуватися до холодів, тому розпустив військо по Штірії для грабувань і оголосив, що на цьому похід закінчено.
Це вже був не відступ, а втеча. Австрійці, хорвати, угорці шарпали османські загони, вибивали їх на пень, гнали зі своєї землі так, що ті насилу встигали ставити мости на ріках або переправлятися вплав, тонучи, гублячи все награбоване. Міст коло Марібора мало не завалили, навіть супровід Сулейманів насилу пробив собі дорогу до переправи, і великому візирові довелося з ранку до самої темряви, не злазячи з коня, простояти на березі, поки перейде на той бік Сулейман. За це Ібрагім одержав од султана коня у коштовній збруї та гроші на повітання.
Вже знаючи, як рятуватися перед Стамбулом від найбільшої ганьби, султан вступив наприкінці листопада до столиці ще з більшим тріумфом, ніж після першої невдачі під Віднем. П'ять днів столиця з Єюбом, Галатою й

читати