Завантажити

закортіло це зробити — виходить, я ще молода. Радійте, ваша величність, що ваша баш-кадуна ще молода!
— Хіба в цьому хтось сумнівається?
— Власне, я тільки тепер збагнула, чому поїхала сюди. Он там, за лісом, височіє біла гостра гора, схожа на похилий ріг. Мені чомусь здалося, що вона зовсім близько. Закортіло доїхати до неї, а тоді добратися до самої вершини. Це було б прекрасно, мій падишаху!
— Ти султанша й жінка, а не коза, щоб видряпуватися па такі стрімчаки,— невдоволено промовив Сулейман.
Але вона не слухала його слів, не хотіла помічати невдоволення в його приглухлому голосі.
— Я така рада, що ви мене наздогнали. Тепер ми піднімемося на ту гору разом!
— Султани не піднімаються на гори,— сказав він ще невдо-воленіше.
— А хто ж на них піднімається? — вигукнула вона й пустила свого коня вскач. Сулейман махнув рукою супроводу, щоб проскочили наперед і притримали султаншиного коня, наздогнав Роксолану і, намагаючись заспокоїти її, промовив примирливо:
— Не треба так гнати свого коня, Хуррем, я не люблю занадто швидкої їзди.
— Я це знаю, ваша величність. І не від вас, а від чоловіка зовсім стороннього.
— Від кого ж?
— Від того венеціанця, що його привозив із собою посол Лудовізіо.
— Це той, що прибув від іспанського короля, щоб побачити наш двір і нашу столицю? Він хотів зустрітися зі мною, але я не мав часу для цього.
— Ви поспішали навздогін своєму Ібрагімові, мій повелителю, знаючи, що сам він не завоює для вас навіть каменя, кинутого серед дороги.
— Ібрагім мертвий.
— Тому я й говорю про нього так спокійно. А цей венеціанець, якого звали Рамберті, написав про вас, що ви не любите і навіть буцімто не вмієте їздити верхи на коневі.
— Писання завжди брехливі,—кинув Сулейман,— правдиві тільки діяння.
— Я сказала йому про це.
Султан промовчав. Не здивувався, що вона приймала венеціанця, не перепитував, про що була в неї з ним розмова,— видно, знав усе й так від своїх таємних донощиків і навіть не вмів тепер цього приховати. То гірше для нього ж! Вона вперто тримала напрямок на ту білу гостру гору, що здіймалася над лісом, підганяла свого коня, пускаючи його вскач. Назавжди відійшли, минули безповоротно ті жахливі дні, місяці й роки, коли її час повз нестерпно, по-слимачому, без подій, без перемін, без надій. Тоді він трюхикав, як стара, сліпа шкапа, що блукає між трьох дерев, натикається на них, не може знайти виходу. Але тепер немає перепон, ніхто і ніщо не стоїть на заваді, і час її мчить уперед велетенськими перескоками, гігантськими пострибами, і ніяка сила не примусить її зупинитися, озирнутися назад, пошкодувати за вчиненим. Те, що минуло, відійшло назавжди і хай віхоли не повторюється! А все було ніби вчора — лиш простягнути руку. І цей тридцятилітній окатий венеціанець, якого привів до неї Гасан-ага. Вона не показала йому свого обличчя. Закрилася яшмаком, бачив Рамберті лише її очі, з яких бив живий розум, чув її голос, страшенно здивувався її знанню італійської.
— Італія славна великими жінками, я хотіла знати, як вони думають,— засміялася Роксолана.
— Мені все ж здавалося, що Італія більше прославилася своїми чоловіками,— обережно зауважив Рамберті.
— Ви не робите великого відкриття. Та чи й слід від чоловіка чекати чогось іншого? Сподіваюся, що й у Стамбулі ви помітили тільки чоловіків?
— Тут нічого іншого й не помітиш. Мені здається, що навіть коли б спустився на землю аллах і став ходити по домах правовірних, то щоразу б чув: “Тут у нас жінки, сюди заборонено”. Я не аллах, а тільки простий мандрівник, що цікавиться античними руїнами, яких так багато на цій землі, окрім того, мене засліпив блиск султанського двору і сам султан Сулейман. Я написав про султана і коли б смів попросити вашої ласкавої уваги...
Він подав дрібно списані аркушики арабського паперу джафарі.
— Може, дозволите, я прочитаю вголос? Не насмілююсь завдати вам клопоту.
— Я звикла розбирати й не таке письмо. Тільки й того, що в султанських книгозбірнях кращий папір: або ж самаркандський, або шовковий — харірі.
Вона уважно проглянула аркушики. Рамберті писав:
“Султан на зріст вищий од більшості інших, худорлявий і дрібнокостий. Шкіра в нього смаглява, ніби прокопчена димом. Голову голить, як і всі турки, щоб щільніше надягти тюрбан. Має широке і ледь випукле чоло, очі великі й чорні. Коли погляне, вираз має більш милостивий, ніж жорстокий. Його орлиний ніс трохи завеликий для його обличчя. Бороду не голить, а тільки коротко підстригає ножицями, вуса має довгі й руді. Шия продовгувата і дуже тонка, як і інші частини його тіла невідповідне видовжені, незграбні й погано допасовані. За душевним складом він великий меланхолік і ніколи б не розмовляв і не всміхнувся б до близьких, коли б не жував траву, яку турки звуть афіон, а древні звали опій і від якої він розвеселюється, якщо й не п'яніє. Стверджував мені чоловік, який те добре знає, що султан, попри свою меланхолію, понад усяку міру запальний. Не вельми вмілий і жвавий у

читати