Завантажити

що немає в цій жінці ніяких цнот, а коли і були, то давно вже поплямовані безсоромністю.
Сулейман не міг дочекатися, коли зможе лишитися з самою тільки Роксоланою, і водночас боявся тієї хвилини, бо вона була тут єдиною людиною, від якої міг почути тяжкі докори і за свій невдалий похід, і за все, вчинене в тих землях, де пройшов його кінь, і найперше — за Ібрагіма. Хто знає, що таке влада, той знає також, і що таке страх.
І знов страхи його виявилися марними, бо Роксолана, як завжди, вгадала його думки й ляки, торохтіла про дітей, про спеку в Стамбулі, про те, як ждала його й не могла діждатися, її молоде тіло зголодніло за чоловічими пестощами, нестерпно довгі місяці чекала його з цього безконечного походу, іноді впадала навіть у дивацтва, ходила нагою по садах, замикалася в темному покої, нікого не підпускаючи до себе. І ждала, ждала свого султана. Хоч що вона каже — хіба можна так казати?
— Чому ж не можна? — сповнений вдячності за її доброту, привітно мовив Сулейман.— Я твій, твій. Султан і муж. Так само, як ти моя Хасекі, султанша, Хуррем. І я кохаю тебе найбільше в світі. Закоханий, як Меджнун, як Фархад. А ти? Чи ти й досі закохана в мене?
— В султанів закохуються не жінки,— злякано наставила вона на нього руки,— в них закохується тільки вічність!
— Я приготував тобі дарунок, гідний вічності,— поважно сказав він.
— Чи ще мало в мене безцінних дарунків, мій повелителю?
— Такого ще не було. І ніхто не знав нічого подібного. Ми влаштуємо урочистий сюннет 67 для наших синів. Весь Стамбул прийде на це велике свято. Посли іноземних володарів. Весь світ османства.
— Баязид ще замалий для обрізання, ваша величність.
— Візьмемо Мустафу, Мехмеда й Селіма.
— І Мустафу?
— Він мій найстарший син.
— І ви проголосите його спадкоємцем престолу? А моїх дітей задушать, як кошенят? Тоді ліпше б я їх задушила в колисці, ніж тепер отак мучитися!
Вона заплакала, але султан посміявся з її сліз.
— Ніхто не посміє зачепити бодай одного з моїх синів до моєї смерті. Всі шахзаде житимуть довго й щасливо і зазнають усіх втіх цього світу, поки я султан. До того ж я ще не маю наміру називати свого спадкоємця. Коли Фатіх заповідав для користі держави передавати владу найдостойнішому, він не мав на увазі найстаршого. Найдостойнішим може бути й наймолодший. Тому хай ростуть спокійно, не знаючи суперництва, не обтяжені думкою про тяжку будучину й неминучість.
Але Роксолана не заспокоїлась.
— Ну так. Але ви покличете на сюннет і цю черкешенку, бо вона мати Мустафи?
— її прибрано з-перед моїх очей, і назавжди. На цей славний сюннет будуть допущені тільки султанша, султанська мати і султанські сестри.
— Мій володарю, ми стільки не бачилися і тепер говоримо не про любов, а про справи! Це можна простити чоловікові, але жінці — ніколи!
Він був вдячний їй за ці слова, але не стримався, щоб додати:
— Готування до великого свята розпочнеться вже завтра.
Півроку в Стамбулі тільки й мови та криків було про наступний сюннет. Галас, молитви, запрошення іноземних послів, будування, готування. Забулася ганьба Відня, не згадувалися вбиті, не було мови про голодних, убогих і нещасних. Стамбул ішов назустріч сюннету! Султан визначив день сюннету: в другому місяці джемаді, рівно через тридцять днів після першого джемаді — дня взяття Фатіхом Константинополя.
Шість місяців минули під знаком сюннету султанських синів. Власне, про самих синів і не думав ніхто, про них забуто одразу, кожен примірявся до того, яке місце займе він в урочистостях, як йому просунутися, пропхатися, пролізти, зачепитися бодай мізинцем. Султан скликав диван, радився, давав настанови, сам стежив за будуваннями. Розсилалися листи. Приймано послів. Скендер-челебія разом з Гріті й Ібрагімом вигадували й здирали додаткові податки на сюннет. На базарах кричали щодня про наближення сюннету глашатаї-телляли. По домах ходили жінки-окуюджу, кликали на урочистість. Астрологи-мюнеджіми запевняли, що констеляції зірок сприяють успішному проведенню великого свята. Поети заздалегідь писали касиди й складали назіре на поеми славетних своїх попередників. Невтомні підлабузники, зажерливі хапуги, пройдисвіти й горлорізи крутилися довкола султанського трону, маючи хіба ж таку нагоду, щоб втертися в довір'я до падишаха, прославляючи його мудрість, великодушність, щедрість і державний розум. Стамбульські натовпи, завчасно смакуючи щедрими частуваннями, які матимуть вони в дні сюннету, прославляли Сулеймана, кричали про свою любов до султана, дякували йому за турботливість і увагу до простого люду, хоч потім вони ж лічитимуть витрати, як після весілля Ібрагіма, і проклинатимуть марнотратство і безглузду розкіш.
Неймовірний розмах, щось мовби від буйнощів природи, від безмежжя степового роздолля, нічого спільного з убогим побутом кочовиків, високий смак і водночас дикість, блиск і розкіш італійських міст і тисячолітня вишуканість Царгорода, а до цього східні барви й звуки, нестримність — усе це зливалося в не бачену

читати