Завантажити

неймовірним даром читати думки і спробував звести все до жарту:
— Хай уже мої товариші догризають там вашу подругу.
— А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гімнастикою. Завжди зуміє вислизнути.
— Велике вміння — вислизати,— промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь.
Далі йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущі, дерева і навіть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити їм підйом, але для пішоходів воно не надавалося аж ніяк. Замість нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, ті самі дерева, ті самі будинки, ті самі вуличні ліхтарі обходити то знизу, то згори, і якщо для машини з швидкого накладання отаких повільних витків зрештою все ж одержувано висхідний рух, то для людей, надто ж уночі, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невідомо чого.
Двічі обганяли їх таксі, повні пасажирів. Згодом ,у світляній смузі, що її кидав на шосе ліхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред шосе, в найосвітленішому місці і цілувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, справжнє кохання, яке не хоче ждати, не розбирає, де світло, де темно, а то, може, просто вони зовсім юні і заповзялися отак перерахувати своїми поцілунками всі сліди ліхтарів на нічному шосе і йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога ніколи не кінчається. І він, Отава, теж міг вигадати щось схоже, наприклад, цілувати Таїсу на кожному новому закруті дороги, цілувати її лукаві уста і мовчати, мовчати. Він завжди боявся жінок через їхню балакучість, їх треба було забалакувати майже до втрати свідомості — лише тоді вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки. Може, він був несправедливий, отак міркуючи про жінок, але вже так воно склалося здавна, і перебороти себе Отава не вмів і не міг.
Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й затято, неначе вороги.
— Пробачте,— перший не втерпів Отава,— я дуже різкий і навіть грубий чоловік.
— Не турбуйтеся,— сказала з того боку Тая,— я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини... Але я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле... Ліпше мовчати. Скоро вже наш санаторій — і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства... Але перед цим я б хотіла вам признатися... цілковите безглуздя, але... Знаєте, в мене зірке око... Навіть зараз у темряві... Хоча темрява — це тільки для невтаємничених, а для художників — це середовище, де народжуються всі барви від сполучення з світлом... Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш хліб.
— Я не читаю лекцій,— сказав Отава.
—Пробачте. Не знала... То про що я? Ага, про спостережливість... Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього... І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя... А потім я побачила це ваше вікно... І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще... Зрозумійте мене: я художниця...
— Я вас розумію,— сказав Отава,— розумію, бо я теж майже художник...
— Мені казали, що ви історик...
— Навіть професор і доктор історичних наук,— майже сердито промовив Отава,— але це чисто формально... Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і професорами...
— Ви хочете підкреслити, що ви — не ординарний професор і доктор? — зміненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона допустилася з Отавою.
— Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, що це, майже неможливо.
— Ікони? Це тепер модно. Навіть модніше за абстракції. У нас, в Москві, пошесть серед письменників, серед артистів, про художників не кажу — деякі на цьому навіть заробляють.
— Не вгадали. Зовсім не ікони.
— Архітектура? Як у Нестора: “Откуду єсть пошла Русская земля і откуду малометражні квартири стали єсть?” Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам хіба що лишилися виступи в газетах.
— Теж не вгадали.
— Пробачте, я стаю занадто цікавою. А це майже завжди ознака дурощів.
Знову вона мовби вгадала Отавині

читати