Завантажити

доріжки, казенна показна чистота, хоч би якийсь безлад, що свідчив би про звичайне людське житло.
— Так, так,— відмикаючи двері, говорила Тая,— зараз ви побачите... Покажу вам свої етюди... етюди...
Ще й не причинивши дверей, недбало кинувши на ліжко своє пальтечко, Тая кинулася в куток, де виднівся етюдник і стосик полотен, натягнутих на підрамники, стала вихоплювати їх звідти одно за одним і майже жбурляла на стіл перед очі Отаві.
— Ось, ось, дивіться!.. Можете... ось;.. Будь ласка!..
Чотирикутники загрунтованого полотна. Більші й менші. Квадратові й прямокутні. Готові прийняти на себе фарби і лінії. Але ніде — жодної барвної плямочки, жодного доторку пензлем, нічого, біла пустота. Мов засніжена тундра.
Отава вже й не знав, куди тепер дивитися: на ці дивні заготовки чи на Таю. Якийсь немилий жарт. Може, вона вчора ввечері сховала свої написані етюди, а це просто так?
— Не розумію вас,— сказав нерішуче.
— Що не розумієте? — Вона випросталася, стала навпроти нього, майже впираючись йому в груди своїми округлими персами.— Ну, так от. Не могла. Нічого не могла. Ходила в гори. До моря. Дивилася на пейзажі. На первісний хаос. На здибленість. На дикий крик, що прагне втілень... І нічого не могла. Не могла!.. Що мені до того? Яке діло до громаддя гір і величі води? Мазанина з підтекстом чи без підтексту — то не для мене. В мені кричать люди, зітхають, могутньо народжуються, а я... не можу...
—- Що ж ви робили там... у горах? Щодня з етюдником...
— Що? Плакала.
Вона глянула на нього зблизька своїми різнобарвними очима, і така в них була щирість, що він не втерпів і сказав:
— Ви знаєте — я теж сьогодні плакав. Уночі. Крізь сон, А потім прокинувся — і теж не міг стриматися... Вірите?
Вона болісне всміхнулася.
— Ждете компліментів за свою щирість? Але ж я не вимагаю компліментів, хоч і жінка. Обійдетеся й ви.
— Ні, я хотів сказати інше. В мені й зараз ще мовби затамоване схлипування... Не можу стримати...
— Ви їдете? Зараз? — Вона знов глянула на нього своїми трохи лиховісними очима, аж стало страшно.— Нічого. Може, так і треба. Прощайте.
Подала йому руку, дивилася на нього, не зводячи очей. Отава повільно схилився і поцілував їїруку.
— Ввічливий професорський поцілунок,— прокоментувала вона.
— Я повинен їхати,—сказав Отава.—Але якби... Якби ми з вами познайомились трохи раніше...
— То ви б поїхали додому ще тоді,— докинула Тая.
— Може. А може, й ні... Я розумію вас, коли ви ото... Неторкані полотна... Все розумію... Сам не знаю чому, але відчуваю, що зміг би розповісти вам... Ну, спершу про хлопчика, який жив майже тисячу років тому, а вже потім...
— Ви думаєте, це помогло б? Тисячоліттям замінити нинішнє? Тим хлопчиком...— вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощайте, йдіть.
Він вийшов, трохи горблячись через свій високий зріст, а може, й не через зріст. І просто з казенно упорядженого коридора, з чеського кольорового апарата, що стояв на полірованій монументальній тумбі стилю епохи надмірностей, зателефонував до таксопарку.
І коли вже виїздив з міста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвіло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традиційному місці вмістила традиційний знімок з традиційним підписом: “Квітне мигдаль”, але газеті ніхто не повірив, бо хіба ж невідомо, що фотографи завжди мають у своїх чорних конвертах заздалегідь наготовлені знімки на всі пори року і найперше — для капризної весни, яка то запізнюється, то приходить занадто рано, пробиваючись крізь сніги й морози теплим сонечком і зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього разу не обдурює, що він сам бачив деревце, але було вночі, і через те не може точно визначити, де саме воно зацвіло і чи справді то мигдаль, чи, може, це якийсь заморський першоцвіт, а то й гібрид, виведений невтомними селекціонерами.
Тепер і Отава міг переконатися, що мигдаль уже зацвів. Деревце стояло все в біло-рожевій ніжності, таке нереально-легке, що боязко було простягнути до нього руку: ану ж зніметься і полетить, як зляканий небачений птах, полишаючи цю вогку, завіяну холодними вітрами землю, забираючи з неї найбільшу радість, яка тільки може бути на світі.
 
РІК 992
ВЕЛИКИЙ СОНЦЕСТІЙ ПУЩА
… во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык гугнивых
Літопис Нестора
Того дня, як прийшов він на світ, повсюди лежали неторканно-білі сніги, і сонце яро горіло над ними — велике низьке сонце над подніпрякськими пущами, і чаїлася тиша в полях і лісах, і небо було чисте й гарне, як очі його матері. Чи бачив він ті очі і небо в них і чи чув ту першу тишу свого життя? Мати спородила його серед мовчазних снігів, і він мерщій подав голос. Старий дідуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати перший крик новородка, але добрі боги повеліли морозові йти геть, і перший крик пролунав так, як і належалося,— пронизливо, невтримно, радісно: “Живу!”
Та пам'ять життя дається людині не з першим її криком, а згодом, вона виникає

читати