Завантажити

вдома, ніщо не видавало в ній стривоженості, мабуть, не дійшли ще до неї загрозливі вісті. Що ж, так ліпше. І не дійдуть. Він взяв її за руки, сказав:
— Ходімо.
— Куди?
— Світ за очі!
— А що з собою брати? — засміялася вона.
— Не треба нічого.
— Гаразд. Ходімо.
Вони справді вийшли як стояли. А дорога ж була далека — стелилася у віки. Та в своїй безтурботності обоє не відали того. Не відали навіть тоді, коли попереду в вузькій вуличці забачили трьох. Відважно йшли їм назустріч. Сивоок упізнав між тих трьох Ситника. Мабуть, знала його і Ярослава, бо сполотніла, стала першою. Ситник з двома поплічниками підбігцем кинувся на здобич.
— Утікай! — хрипко сказав Сивоок. — 3 Києва!
— А ти?
— Утікай! — повторив він і пішов на тих трьох.
Троє вже були коло нього. Видно, не велено їм вживати зброю, бо Ситник тільки стискав наголів'я меча, а його два прислужники вчепилися Сивоокові за руки.
— Утікай! — ще раз гукнув Сивоок і озирнувся, щоб побачити, чи послухала його Ярослава; та її не треба було підганяти, видно, знала, що не за ним ідуть, а за нею, недарма ж тоді казала, що втекла з Новгорода. Щось таїлося тут зловісне, ніколи більше не заводила мови про Новгород, ніколи не міг би пов'язати її імені з Ситником.
Вона вже добігала до закруту вулички, востаннє озирнулася — мабуть, певна була, що не загрожує йому ніщо, а їй грозило щось страшне, бо втікала щодуху; Сивоок глянув на її обличчя, йому належали ті сірі очі, розхилені губи, ота вигиниста постать, він увібрав її всю, запам'ятав назавжди, навіки. А Ситник, переконавшись, що не зрушать його дурні з місця, поки триматимуть Сивоока, вихопив з піхов меча, вдарив художника ззаду по шиї, коли той дивився услід Ярославі, гукнув відчаєно своїм:
— Рубайте!
Ті відпустили Сивоокові руки; він знетямлено вхопився за рану на шиї, а вони хапливо видобули мечі, пронизали його з двох боків, ще, ще. Він упав на землю. Пітьма напливала на нього, сяйнули ще крізь пітьму сірі Ярославині очі, потім долинув до нього з далекої далечі тяжкий схлип маленького хлопчика на темному задощеному шляху — і вмер той хлопчик у великому, могутньому чоловікові, невтомне й палке серце якого втишилося навіки...
В ніч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав час, щоб прийняти в гридниці Ситника, спитав, ще той тільки з'явився на порозі:
— Де дочка? — Ситник м'явся.— Де? Питаю.
— Утекла.
— В Новгороді втекла, тут утекла.
— Сивоок...
— Що Сивоок?
— Поміг їй.
— Де він? — Ситник знов м'явся.— Кажи!
— Нема його.
— Відаєш, що мовиш?
— Так вийшло. Веління твоє, князю, було: всякого, хто...
— Убили Сивоока? — тихо спитав боярина князь, підходячи впритул.
— Ага, так.
Ярослав одійшов у темний куток, довго мовчав, потім сказав коротко, жорстоко:
— Підеш у поруб.
Ситник розтулив був губи, щоб мовити своє: “Ага, так”, але вчасно схаменувся, впав на коліна.
— Князю! Служив тобі вірою і правдою... В поруб, у холод, у мокрість...
Мовби випрошував місця сухішого. Князь глянув на нього з огидою. Аж тепер зрозумів свою княгиню в її відразі до пітня-вого боярина. Гидкий у всьому. Вірний, як пес, але позбавлений розуму, навіть собачого.
— Щоб не страждав у холоднечі, велю потяти тебе мечами ще до настання зими одразу по святах, — сказав і ляснув двічі в долоні. Відчинилися двері з другого боку гридниці, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника:
— Взяти!
Коли боярина повели, князь узяв трисвічник, потримав його, поставив, узяв тільки одну свічку, мов спокутник, тихо пішов по довгих заплутаних палацових переходах, відшукав кімнату Пан-телія, розбудив того, не даючи оговтатися, звелів:
— Наготуй пергамен і писало.
— Світла мало, князю.
— Досить з тебе. Перепишеш завтра. Готовий? Пиши так:
“Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и церковь святыя Софии”. А той пергамен, де значиться про Сивоока, щоб вилучив.
— Як же так, князю!
— Роби, що велять! Нема Сивоока і не буде ніколи.
Князь вийшов. Пантадій не встиг навіть спитати його, що ж сталося; вже тої ночі не заснув, насилу діждався досвітку, побіг до Софії, звідти кинувся до хижі Сивоокової, потім розшукав Гюргія. Гюргій уже все знав. Навіть більше: поки Пантелій спав, а князь колотився зі своїми незбагненними державними клопотами, Гюргій із своїми вірними товаришами нишком заховали тіло Сивоокове в Софії, і тепер десь ті знову викладали мозаїку на порушеному місці, щоб ніхто ніколи не довідався, де спочило найпалкіше серце землі Київської. Пантелій сказав про пергамен, де записано, що Сивоок збудував Софію.
— Даси мені, — звелів Гюргій.
— А коли князь спитає?
— Напишеш йому ще раз. Однаково спалить. А я збережу, Так, як у нас в горах бережуть. Надовго.
А настав день, який мав би освітити нечуваний злочин у Києві, але не сталося того. “Що ж ви будете чинити, як день ,'навідання прийде?” Та й що справді? Може, так і треба? Християнство починалося з смерті

читати