Завантажити

довго стояв мовчки, дивився, як той швидко пише фреску по на затужавілій ще накладці.
— Чого мовчиш? — спитав Сивоок. — Адже бачу: прийшов сказати щось лихе. Завжди приносиш мені лихі вісті.
— Коли так, то вислухай вість гарну. — Міщило радий був з несподіванки, якою вразив Сивоока. — Вже кілька день ходить у церкву дівиця вельми вродлива і показна.
— То й що мені до того?
— Дивиться на твою мусію богоматері.
— То й що?
— Серце в мені стрепенулося від тої дівиці.
— А мені яке діло?
— На твою мусію дивиться.
— Хай.
Міщило пішов. Сивоок не дуже й шкодував. Не було між ними дружби, вже й не буде. Але цей незбагненний чоловік з'явився ще через кілька день. Так ніби топтав стежку до серця Сивоокового, яку перед цим багато років захаращував покидь нами ворогування, заздрощів і підступності.
— Питає вона про тебе, — сказав Сивоокові. — Хто?
— Дівиця, що зачарували її твої мусії.
— Може, в учні хоче до мене? Але ж дівчат не беру! — Сивоок засміявся трохи вимушено. Щось стривожило його в Міщиловій настирливості. Чи справді змінився чоловік, чи сталося щось незвичайне? Але дівчина. До чого тут дівчина? Для нього тепер не існує нічого на світі. Він не належить ні своїм бажанням, ні своїм потребам. Належить без решти мистецтву. Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає s уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені. А мене — нема.
Він так і сказав Міщилові.
— Мене — нема.
— Як то? — не зрозумів той.
— А так. Нема. Тільки те, що по мені зостається. Комусь до вподоби мусії — хай. Що мені до того?
І знов пішов трохи знетямлений, сам не свій Міщило, а за день прийшов знову. Сивоок вже був зібрався нагримати на нього, що заважає докінчити розпис своїм швендянням, але Міщило встиг сказати:
— Привів її до тебе.
— Кого?
— Дівчину ж. Дозволиш?
Сивоок мовчав. Колотилося йому серце, било в груди, рвалося з тісноти. Ой лихо буде! Ой лихої Але мовчав. І Міщило потрактував ту мовчанку як згоду. Відсунувся вбік, пропустив дівчину поперед себе, сам не став затримуватися, зник. Зробив діло, добре, а чи лихе — мабуть, не відав сам. А може, справді, потепліла його душа до Сивоока, бо ж таке той створив!
Дівчина стояла мовчки. Сивоок швидко писав. Знав, що найголовніше— не глянути на неї. Була — та й нема.
— Ти чого? — спитав її, коли вже мовчати далі було б не-гречно.
— А нічого, — відповіла вона з льоту.
— Чия? — спитав він знов, аби спитати.
— А нічия.
— Як звешся?
— Ніяк.
— Звідки така?
— Не твоє діло.
Голос мала такий, що, здавалося, можна доторкнутися до нього. Мов до м'якого коштовного хутра. І хоч відповідала задерикувато, власне, й не відповідала, а жбурляла Сивоокові його запитання назад, в нього не пропала охота вести з нею розмову далі, боявся тільки, що не стримається і гляне на дівчину. Знав тепер добре: озирнутися — пропасти.
Але дівчина не дала йому пропасти. Тихо посунулася до виходу і щезла мовчки, може, й назавжди. Сивоок озирнувся — пізно! Хотів вискочити навздогін, але стримався. Належить мистецтву. Про себе має забути. Від усіх зваб повинен утікати, не озираючись, як від Содома й Гоморри!
Проклинав Міщила. Той добре відав, що робив. Сам же скільки років одмовляв Сивоока від Ісси, приводив приклад святих Аммона, Авраама і Алексія, що втекли від своїх невіст у першу шлюбну ніч, або ж Оригена Александрійського, який оскопився, щоб уберегтися від поблазну, і тільки завдяки тому доконав великого діла: звів воєдино п'ять неоднакових списків Святого письма. Не діяло на Міщила й те, коли казано йому, що не з'явився б він на світ, не будь кохання між його отцем та матір'ю. Мав і на це свою відповідь. Мовляв, якби Адам у раю не відступив од бога, то розплодження людей відбувалося б іншим, достойнішим способом, приклад же найперший цьому — непорочне зачаття діви Марії.
Навіщо ж тепер цей висхлий душею святенник показав тій дівчині, де він, Сивоок? Чи, може, вона така гидь, що той хотів просто поглумитися? А Сивоок навіть не позирнув на неї, щоб плюнути погірдливо та й забути її відразу.
Вона прийшла знову. Нечутно, мов боса (а може, справді боса?), прошмигнула позад Сипоока, стала за ним, мовчки дивилася на його роботу.
— Знов прийшла? — спитав він, щоб почути її м'який голос.
— Прийшла.
— Ну, постій, — він трохи попрацював, нахиляючись за краскою, кинув через плече погляд. Побачив її руку. Не висіла вздовж тіла, а мовби пливла в повітрі, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах. Тоді Сивоок глянув через плече праве і знов побачив другу її руку. Так само жила, рухалася безупинно. Ніколи він не бачив таких рук. Ще нахилявся, дивився ще. Обійняв поглядом усю її постать. Невисока, але в гнучкості своїй видавалася високою. Всього одягу — біла сорочка з якимсь гаптуванням. Але знайдено міру тій сорочці й уміння її носити.
Ніколи ще не доводилося спостерігати йому в жінок такого високого вміння одягнутися. Бачив таких, що

читати