Завантажити

обтискували одягом у спосіб непризвоїтий свої кшталти, показуючи відверто всім бажаючим, що мають на продаж або роздарування. Інші ховали себе у важких шатах і нагадували стовпи. Ісса відзначалася диким недбальством.
А ця мов народилася в своїй сорочці. Простежується під полотном кожен вигин тіла, ноги відкрито саме так, як треба відкрити, десь там сяйнула смужка білої шкіри, але якої ж білої.
Він ще не бачив обличчя дівчини. Тепер лякався її по-справжньому. Спитав грубо:
— Чого тобі треба?
— Нічого.
— То йди собі.
— Піду, коли захочу.
— А як вижену тебе звідси?
— Спробуй!
— Знаєш, хто я?
— Сивоок.
— Хто сказав тобі?
— Всі кажуть.
— Мене — нема, — повторив він щасливо знайдені для діла, а найперше для самого себе слова.
Вона засміялася:
— Тебе надто багато, щоб не бути.
— Чому багато?
— Великий ти. Тілом. І роботою. Так я й знала.
— Що ти знала?
— Що ти — такий.
— Не бачила ж мене.
— А от бачу — Спину.
— Ти мене й зовсім не бачиш.
— І не хочу, — сказав він без твердості в голосі.
— Мене звуть Ярослава.
— Князівське ім'я маєш.
— Мати дала.
— А батько хто?
— Немає.
— А в мене — ні матері, ні батька.
— Тобі не страшно.
— Хіба ти боїшся чогось?
— Боюся, — пошепки призналась вона.
І тоді Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Різонула йому погляд ніжність її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливість її очей, в розхилі її уст вичитав своє призначення, мов правовірний на дереві остаточності, де на листі виписано імена. Струшують дерево, спадає листя — ті вмруть, чиї імена значаться на впалому листі, вмруть ще цього року, і хай збудеться. Ще не все було втрачено, міг ще зібратися з силами, прогнати її звідси, міг, зрештою, сам піти від неї, (однаково ж вернешся до своєї роботи!), але міг — і не міг. Найшла на нього якась .дитинність, почував себе хлопчиком з давезної пущі, а перед собою бачив Величку з напівзабутих снів-споминів, дитинність виказувалася в його обличчі, до якого тепер не пасували ні борода та вуса, ні великі, важкі, вироблені його невтомні руки. Мабуть, він отакий і уявлявся цій Ярославі, вона не злякалася його покошланості, хоч була, мабуть, удвічі молодша за нього, не відчувала себе дівчинкою, стояла перед ним як рівня, закортіло стати ще ближче до нього, викликати його довір'я, і вона сказала те, чого не казала в Києві нікому:
— Прибігла я аж -із Новгорода. Перебралася за хлопця і втекла.
Він не чув тривоги, в її голосі за ту втечу, не спитав, од кого втікала аж так далеко, нарешті пойняв його страх за Ярославу, яка ще не відала про загрозу для себе найбільшу від нього. Чи для того вибиралася аж он звідки, з лісів і мокрадел, дійшла до вигрітого на просонцених пагорбах Києва, щоб потрапити тут до чоловіка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям і нелюдським напруженням усіх здібностей?
І знов ще не було пізно. Ще б міг гукнути: “Втікай од мене! Втікай не озираючись!” Але не гукнув. Тихо сказав: “Іди, бо заважаєш мені докінчити малювання. Коли хочеш, то приходь завтра”.
Якби ж то вона образилась на таку нечемність і відповіла йому різко, з гідністю. Але сяйнула на нього пречистими своїми очима і м'яко промовила: “Гаразд. Прийду завтра”.
Прийшла так само, в тій самій тонкій сорочці, тільки на шиї мала разок зелених перлів — од наврочення і пошесті.
— Була на торжищі?
— Була.
— Вподобала?
— Так.
— Хотіла б зі мною на торжище?
— А твоя робота?
— Повинен мати спочинок.
...Він купив їй візантійську тканину з крученого шовку. Взо-риста, багата, хоч і для княгині. Барва майже пурпурова. Візерунок — у великих колах по два казкових грифони, що стоять на задніх лапах спиною один до одного. Крила їхні в химерному сплетінні. В кутках поміж колами — сторожкі яструби.
Коли Сивоок платив за тканину, збіглося все торжище, бо за такі гроші можна б купити цілу волость. Ярослава непевно всміхнулася, коли він накинув на неї узороччя, повела плечем, заморська тканина зслизнула їй до ніг, а вона знов постала у своїй иепотьмарено білій сорочці, мов далеке принадливе видиво, до якого мандруєш у снах і ніколи не доходиш.
— Нащо віддав такі гроші? — спитала Ярослава.
— Дурні гроші, тому й віддав,— сказав Сивоок. — Князь Ярослав перед від'їздом до Новгорода розщедрився за мої мусії.
— Князь? — вона мовби здригнулася, але погамувала в собі щось, знов стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам і хвилюванням.
— Ну, так. Ярослав — князь. Вважає, що за гроші можна “упити мистецтво, але помиляється. Ти не знаєш про гроші, та й не треба. Ні про той обол, що платили його перевізникові в царство мертвих Харону, ні про обол, що його випрошував славетний ромейський полководець Велізарій, мабуть, не чула ні про тридцять срібняків Юдиних, ні про драхми блудниці Ла-їс, не відаєш і про ту стародавню монету, яку офірував один із приспаних у Ефесі, а також про світлясті монети чарівника з -арабської казки, які згодом ставали простими кружалами з кожі.

читати