Завантажити

листочки.
Людина повинна жити поміж деревами, тільки вони її мовчазні, вірні, незрадливі друзі. Сивоок не знав пісень, але в ньому сама складалася така собі немудра пісенька з чотирьох слів, і поки він ішов, хтось повторював у ньому чотири слова: “Людині жити поміж деревами... Людині жити...”
Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо і топко, Сивоок, ще й не подумавши, мимоволі хитнувся за найближче дерево, голова йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, і аж тепер він весь похолов од страху. За кілька кроків, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стриміла коротенька чорнопера стріла. Вона ще вихитувалася, ще бриніла в ній лиховісна напруга польоту, і Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, аби стрілець був не промахнувся, І чи то відчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькі здатності, а чи вивихнукся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стріла cуxo шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рівні хлопцевого серця, і впала тут-таки разом з добрячим відламком кори. По тому, як вона впала і як застряла перша стріла, Сивоок збагнув, що стрілець поціляє згори. Він став обережно роздивлятися і побачив те, що мусив би побачити хоч трохи раніше. На деревах порозвішувані були борті. Щоправда, вони були такі старі й замшілі, що помітити їх міг тільки надзвичайно досвідчений спостерігач. Але хіба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, він необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, і от тепер хазяїн, вистеживши нежданого зайду, вирішив його покарати. Сивоок знав кількох бортників з тих, що приносили іноді Родимові мед і віск; були то похмурі відлюдьки, миршаві й упосліджені, вони виходили з лісу лише на короткий час і знов ховалися туди, бо почували себе там надійніше і спокійніше. Але чим міг загрожувати тому невидимому бортникові він, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи вже його відлюдькуватість сягає аж так далеко, що він зустрічає стрілою кожного, хто насмілюється бодай ступнути на його дільницю!
Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?
— Дядьку, — чимдуж загукав Сивоок, — не стріляйте, дядьку!
На відповідь — нова стріла, щоправда, вже не така точна.
— Ну чого ж ви стріляєте, дядьку? — плачливо замолив Сивоок. — Я ж малий!
Стріли більше не було. Була мовчанка. А згодом, після довгого роздумування, до Сивоока долетіло:
— А я — великий?
Голос був тонкий, ще тонший, ніж у Сивоока, нагадував навіть чимось голос Велички. Ото буде сміху, якщо там дівчина!
— Я заблукав! — гукнув трохи жвавіше Сивоок. — Я не злодій.
— А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей, — була відповідь з неба.
— Правда. Я шукаю квітку, — переконував Сивоок.
— Брешеш, — не вірив той.
— Синю квітку.
— А хоч і чорну — однаково брешеш.
— Але ж це — правда! Я пообіцяв Величці. Ти глянь на мене і побачиш, що я мовлю правду. Не маю ні ножа, ні зброї. Ним би мав вирізати твої борті?
— Не виходь, бо стрілятиму!
— Але ж я внизу, а ти вгорі, я не заподію тобі ніякої шкоди.
— А звідки знаєш, що я вгорі?
— Чую, та й стріли летять.
— Ти, може, чарівник? Не ворущись, бо так і пронижу!
— Та ні, я просто малий. Сивоок.
— Що то ще за ймення?
— Не знаю. Так зовусь.
— Ну то й постій собі там за деревом.
— Але я мушу йти.
— Однаково стій.
— Я блукаю по пущі багато днів.
— Брешеш. Як-би мав жити?
— Голодний і хлялий.
Бортник знову довго думав і мовчав. Нарешті, заважився:
— Ну-бо пройди від свого дерева до сусіднього. Але помалу. Якщо бігтимеш — устрелю.
Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволі через відкрите місце.
— Стій! — гукнув йому ще й досі не видимий бортник. — Чому такий здоровий?
— Та ні, я зовсім малий. Мені десять або дванадцять літ. Ніхто й не знає.
— Як то ніхто? А мати?
— Не маю.
— Батько?
— Нікого не маю.
— Де живеш?
— Ніде.
— А квітку казав — кому ж вона?
— Величці. Дівчинка така маленька. Стрів її, пообіцяв. Бо вона ніколи не була в пущі.
Бортник знов довго думав.
— А постривай-но! — озвався нарешті. Вміло й швидко став спускатися вниз, і тільки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засідку, з якої бачив навколо все, сам залишаючись непомітним.
Він зіскочив на землю, тримаючи напоготові натягненого лука з виціленою просто в Сивоока стрілою, і недовірливо став наближатися. Був зовсім маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обіймів, але обличчя мав розумне, кмітливе, надто ж очі — в зеленому блиску, хитрі й меткі.
— Здоровий єси, — так само недовірливо промовив бортник.
—Меча Родимового учився підіймати, — виправдовуючись, сказав Сивоок, — а меч був

читати