Завантажити

пітливого боярина?
Сказано князеві, що з Деревлянської землі вийшов старий волхв. Мав на собі шмат берестяної корн, щоб прикрити сором, та на плечах вовчу шкіру для підстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повні берестяних збитків, у яких записано слова великі і жахаючі. Гине вся дідизна, палиться, топчеться, сходить кадильним димом під хмари, а на землі не лишається нічого, земля стоїть гола й обдерта, погинули давні боги, а які й лишилися, то підривають їх у пущах дики, шмагають дощі. Переповісти все казане святим ие надавалося. Треба було чути від нього. Він ішов понад ріками з диких пущ, брався на Чернігів, огинав Київ здалеку, мовби ловив його у зашморг своїх намов, люди звідусюди стікалися слухати святого. Земля Деревлянська споконвіку насилала з своїх потаємних лісів усілякі чуда, але це було чи не найбільше.
Між людьми пішов поговір, що волх — святий. Упокорював лютих звірів так, що хвости їм закручувалися собачим бубликом, а голови лагідніли, мов у жінок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усі слова старого волхва.
Літо стояло палюче, горіли ліси, трави, спалахували села й городи. З'явилися знамення ва небі. Насувалося, по всьому видно, лихо.
Ситник довго крутився, поки наважився доповісти князеві про святого чоловіка.
— Святий? — князь навіть не здивувався. — Як то?
Але Ситник був переляканий навсправжки.
— Дивись на мене, князю. Поглянь меиі в очі. Мовлю правду. Всі кажуть: евятни.
— А ти?
— Не знаю. Вперше в житті не знаю.
— Святому не місце серед людей, — спокійно сказав Ярослав, — нащо його до них пускати?
— Ага, так, — Ситник умирав од задухи. — То що ж?
— Сказано тобі.
— Ага, так...
— Іди...
Той щез, а князь пішов до молитви.
В порубі — незбагненність. Вся справа в тому, що вже не можеш зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловіка. Виявляється: це зовсім просто і легко, тв ве бачиш його, він не бачить тебе, і ти живеш собі далі, мовби нічого й нб сталося, і княгиня тебе цілує так само палко, і віддані завобтгливо зазирають до очей, і бог тебе не карає. Тоді ти пробуєш посадити ще одного і ще (а причину завжди легко відшукати, причина завжди та сама: для загального добра!) — і знову все йде заведеним чином, все гаразд, бо держава постійно вимагає пожертв і треба її вдовольняти.
Опріч того коли відбираєш волю в ішішх” здається тобі. що додаєш її собі. Тоді народжується дика хіть позбавити волі якомога більшу кількість людей, ие розбираючи,, вивні воии чи ні. Але відміряно завжди кожному — лиш на одного. Від народження до смерті.
Згодом спитав Ситника:
— Де святий?
— Тут, у Києві.
— Де?
— Там, де слід. У порубі.
— Приведеш крийома до мене. На Берести.
— Але ж тут нема порубу! — Ситник був трохи ображений:
як то так ие мати на князівському дворі порубу?
— Викопай печерку в глині. Глина суха, гарна, заспокоює людину. Ніде нема такої глини, як київська.
— Ага, так. Обох?
— Хто там ще?
— Отрок з ним.
— Отрока пристав на послугу святому.
— Втече, — сказав Ситник, — Як тільки випущу з порубу — втече.
— Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок і так не відійде від свого навчителя. Ти ж од мене нікуди не втікаєш?
— Тож я, князю.
— Всі люди однакові.
— Але ж ти, князю...
— І князь — чоловік. Аби ти не був такий темний, то міг би взнати дещо про владик земних. Римський імператор Марк Аврелій, великий трудівник і філософ, — а що може бути вищого за володаря земного й філософа — так от він сказав, звертаючись до кожного з нас на високому місці: “Остерігайся, щоб не сцезарився, утримайся скромним, добрим, щирим, поважним, натуральним в умилуванні справедливістю й богобоязністю, будь зичливим, милим, доступним, витривалим у виконанніобов'язків”.
— Сова про сову, а всяк про себе, — Ситник усміхався трохи погірдливо, — писано не про нас.
— Грамоті не тямиш і досі? — спитав Ярослав.
— Лічба мені мила.
— Меди продавати?
— Які меди, князю! Тепер не продаю — лиш купую. А купувати тяжко: багато треба. Як сам варив, то тільки-куштував. Тепер варити забув, пити навчився. В стольному городі ніхто нічого й не вміє робити, тільки п'ють та їдять.
— Нащо таке кажеш? Зібрано тут найбільших умільців. Цінний люд у Києві мешкав.
— А по мені — то ніхто ні до чого не здатен! Сидять сиднем та супроти князя змови готують. І так по всій землі. Якби на мене то Дав би я кожному чоловікові властиве число, щоб знати, де, хто і як. І прибуває тоді до тебе воєвода чи тіун і доповідає, що Харько з Вовчої Пущі, який має число таке й отаке, лихословив про всеблагого князя нашого. А вже що князь тоді звелить — карати Харька чи милувати, — те й збудеться.
— Де б же ти настачив часу на всіх людей, коли й землям ради не даси? Велика наша держава. То там у ній щось колотиться, то ще десь хтось голову піднімає.
— Тоді, князю, так: довірені люди. Посадовити скрізь таких сповірених, перевірених, передовірених.
Ярославові набридла балакучість Ситникова. Не звик, щоб той

читати