Завантажити

ще одному варягові иокор-чило руки, бо хотів обіпертися об хрест на Борисовій могилі, потім з нічого спалахнув верх Вишгородської церкви святого Василія, і церква згоріла дощенту, але все її майно уціліло неторкане. Тіло ж Глібове, що лежало чотири роки непоховане, кинуте на розтерзання воронню, збереглося нетлінно, і вночі над ним являвся стовп вогненний, мовби свіча палаюча, і спів ангельський чувся всім, хто йшов мимо, і пастухам, і ловчим людям...
Звичайно ж, убивця братів був Святополк, цей окаянний князь, що заради власного добра готов був запродати рідну землю чужинцям.; однак чудесні знаки з могил невинно замордованих князів уперто пов'язувалися з варягами, відомо ж було всім, :що варяги крутилися тільки в службі Ярославовій, тому й намірився він одіслати всі їхні дружини з Києва, а потім прикликав презвутера Ларивона, який замінював поки що єпископа, бо Анастас Корсунянин утік з Болеславом до Польщі та вже там і помер од глибоких старощів, і повідав про братів своїх мучеників. Перенесено було з Смядині тіло Глібове й поховане коло Бориса. Потім Ларивон зібрав увесь клір Київський і всіх попів, хресним ходом повів їх на Вишгород; Ярослав теж ішов з ними, відмовився від коня, всю цю далеку й їку путь витерпів, попри свою скалічену ногу, і після моління над невинно убієнними заклав князь дубову кліть на ісці згорілої церкви святого Василія а тим, щоб спорудити тут храм на честь Бориса й Гліба.
А в Києві все відбудовувалося після пожогу, який лютував "Тут при Болеславі й Святополку, не встигав одновлювати церков Ярослав, палав Київ під час нападу печенігів, тільки настигли трохи поправити церкви, як знов прийшов Болеслав, внов напустив печенігів на стольний город, поплюндрував церкву Богородиці кам'яну, погоріли всі дерев'яні храми, поруйновано церкви і тереми навіть; тепер Ярослав звелів лагодити без поквапу, бо вже впевнений був у довговічності свого кня-ювання, сам же намірився піти з жоною до Новгорода, щоб ам у соборі святої Софії охрестити свого первенця, назвати його на честь отця свого Володимиром і проголосити майбутнім князем Новгородським, бо рід Ярославів мав тепер укорівитися по всіх руських землях. Добре відав Ярослав, якого Завдасть удару Коснятинові. Але що мав діяти? Тяжкі літа незміренної боротьби навчили його не нехтувати спадщиниою мудрістю. Дедалі частіше згадував князя Володимира, розу-ї мів: треба робити все, як було. Нічого не порушувати, бо тоді завалиться все. Держава тримається усталеним ладом. Роздавав князь Володимир землі своїм синам — роздавай і ти. Чужого не допускай. Сьогодні він порубає твої лодьї, як тоді Коснятин, а завтра наміриться зрубати й твою голову.
Княгині сподобався намір Ярославів. Вона приїхала від Болеслава зовсім невпізнанною. М'яка, лагідна, добра, закохана в князя.
— Ти повинна родити мені дітей щороку,— зраділо сказав Ярослав, — тобі це личить, від цього ти стаєш мовби святою.
— Однаково на всі руські городи синів не народиш,— засміялася Ірина,— надто багато в тебе городів.
— Буде ще більше, — гордо пообіцяв Ярослав. За варягів у них виникла сутичка. Ірина вимагала лишити в служінні бодай невелику дружину, Ярослав напосівся відіслати геть усіх.
— Треба буде — прикличемо,— сказав твердо. Тоді княгиня виставила свою вимогу. Мовчала з часу приїзду.до Києва, але тепер нарешті не стерпіла.
— Якщо ж так, — сказала з холодністю, знайомою Ярославові з перших днів їхніх новгородських,— тоді вислухай і мене.
— Мов,— Ярослав гадав, що йдеться про якусь жіночу забаганку і вже готовий був виконати відразу, але почув зовсім несподіване.
— Не хочу більше бачити твого боярина на княжім дворі.
— Якого боярина? — здивувався князь.
— Цього... мокрого, що завжди гидко пітніє...
— Ситника?
— Не знаю, як зоветься, й не хочу відати.
— Та чим він тобі?
— Страшний чоловік.
— Він врятував мені життя, — сказав князь.
— Не хочу, щоб він був тут.
— Але ж це єдиний вірний мені чоловік.
— В тебе е жона.
— Не можу вволити твою волю, — твердо мовив Ярослав, — ти жона моя кохана, але справи державні стоять понад усе. Не ми покеровуемо справами, а вони — нами. Але обіцяю тобі, що не побачиш ти більше боярина Ситника перед свої очі.
— То вже ліпше, — зігхнула Ірина, — чого не бачиш, те для тебе не існує.
Вона не змінила холодного свого тону, і Ярослав уперше, здається, збагнув, якою жорстокою може бути жінка, а ще подумав, що, може, й ліпше навчитися жорстокості від жінки.
Вночі довго не спав, читав, ходив по горниці, потім звелів покликати Ситника, той прийшов сонний, закучманий, чухав собі груди під сорочкою, дивувався;
— Щось сталося, князю? Невже проспав?
— Нічого не сталося. Від сьогодні знай: приходитимеш до мене тільки вночі в справах. Щоб тебе на княжім дворі ніхто не бачне за денного світла. Збагнув?
— Так, князю.
— Іди спи.
— Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно, скоїлося, а тільки ти не кажеш рабові своєму, князю.
— Сказано ж: нічого. Умовитися з тобою хотів. Йдемо

читати