Завантажити

карії лик, препаскудний базіка, набитий дурень. — А свинячого вуха? Князеньку! А хвостика! Князюсику!
Через силу Ярослав усміхнувся. Скочувався йому в душі тягар страху, ставало вільніше й вільніше на серці. Власне, що' там такого — вепр! А два літа тому був ведмідь. Коли повстали в Суздальській землі волхви й стали бити старшин і жон старшинських за те, що переховували хліб і винні за голод, який запанував у всій землі, тоді Ярослав пішов з дружиною на втихомирення. Мали б ждати князя в сподіванні, що порятує він од голоду, а сталося навпаки. Волхви перебили старшин і жон їхніх, не знайшли багато хліба, бо неврожай був для всіх: і для старшин, і для простолюддя; тоді кинулися всі по Волзі до булгар, привезли звідти хліб ще до приходу князевого; від князя не сподівалися нічого, крім кари за бунт, тому й зустрічали його лодьї на Волзі, на самому краю Ростово-Суздальської землі, не добром — дошкуляли стрілами на мілких перекатах, валили впоперек річки велетенські дерева, творячи непропливні загати. Коли князь вийшов з дружиною на берег, невидимі супротивники визирали, коли злізе він з коня, напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для всіх, як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й кінець там князеві, бо звір мовчки йшов на здиб, підвівшись на задні ноги, виріс мовби з-під землі просто коло князя, вже дихнув Ярославові в обличчя гарячим смородом смерті. Так само тоді не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в дружинника сокиру і вдарила з холодною несхибністю, і звір упав мало не на самого князя, аж тому довелося відскочити вбік, незграбно тягнучи свою покалічену ногу. Звелів на тому місці закласти город і назвати його своїм іменем. Місце Ярославової слави: Ярославль. Хіба що й отут звеліти вибудувати город або хоч сільце? Тоді, побивши в Суздалі волхвів, сказав народові: “Бог насилає за гріхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду, а чи іншу покару, а чоловік нічого не відає і не може”. Зате сам завжди міг і пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усім зумів управлятися князь. Спершу було тяжко, впадав іноді у відчай, але потім збагнув: наслано на нього всі нещастя для гартування духу. Чим більше ударів завдавано йому долею, тим міцніше утверджувався він на землі.
Було з ним точнісінько, як з апостолом Павлом: “Тричі киямяг бито мене, а один раз каменовано; тричі розбивався корабель, ніч і день пробув я в глибині, у дорогах почасти, у бідах на ріках, у бідах од розбійників, у бідах од земляків, у бідах од поган, у бідах у городі, у бідах на пустині, у бідах між лу-кавини братами, у праці і в журбі, почасти в недосипанню, в голоді й спразі, в постах часто, в холоді й наготі”.
Але хто хоче жити, повинен перемагати.
Ярослав поправив одіж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки розгубленості, повернувся до своїх. Його вітали радо й щиро.
Ситник уже засукав рукава, підступав з великим ловецьким ножем до високої вепрячої туші.
— Зажди, — зупинив його князь, — взяти вепра на дрюка — і до Берестів.
— Дрючечок зламається, — вискочив наперед Ярослава слинявий блазень, розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осміхові.
— Новий вирубаємо. — Буденні слова, відчувалося виразно, втишували розбурханість душевну, тому Ярослав охоче пристав на виміну балачкою з Бурмакою. — Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замість дрючка.
—- Ги-ги! —- реготнув блазень. — А хто ж понесе? Коні чи люди?
— Люди!
— Аби не коні, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина все витерпить, а коні й князі терпіти не вміють.
— На тому ж місці, де ото патякаєш, — сказав майже урочисто Ярослав, — закладемо поселення людське.
— І назвемо Ярославець! — вихопився мерщій Бурмака.
— Ярославль-Київський, — змахнув своїм ножакою Ситник. — Щоб були скрізь Ярославлі, по всій землі. Хай славиться ім'я твоє, княже!
— Веприще — ось як назвати, — сказав князь, — бо таки ка-банюра чималий.
— Хіба ж то кабан? — штурхнув чоботом вепра Бурмака. — Хіба це вепр? Так собі, веприк.
— То й назвемо село Веприк, — посміхнувся князь. Блазень застрибав, заляпав у долоні:
— Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в Бурмаки!
— Що мелеш, блазню! — закричав на нього Ситник. — Чи вже й зовсім з глузду з'їхав?
— А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями, як ти, обставився! — взявся в боки блазень.
Ситника боялися всі, належали йому справи тайні і загрозливі, тільки Бурмака не виказував ні страху, ні пошани навіть до цього княжого боярина, йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, він міг зчинити колотнечу поміж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тішився.
Бурмаку знайшов кілька літ тому в селі на дніпровській переправі. Жили там перевізники, рибалки, косарі, народ добраний один до одного, нелякливий і вроди такої, яку лиш Дніпро дає тим, хто задивляється змалку в його води і кропить своїми росами. І раптом посеред отих гарних, дужих людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок

читати