Завантажити

Поїдете на Русь, — вів далі Агапіт, — князь Київський закликає наших умільців. Міщило буде старший над артіллю.
— І я поїду? — забувши й про Міщила, і про чорта-біса, тихо спитав Сивоок.
— Для того тебе й викликано.
— Іссо, ми поїдено на Русь! — гукнув Сивоок до своєї жони. — Чуєш? Ми поїдемо!
— Не годиться везти в святий Київ поганих підложниць, — поважно мовив Міщило.
—- А тебе не спитаю! — відрубав Сивоок.— Старший я над вами всіма. То й будь старший, а я сам по собі! Звелю коритися. Та не мені звелиш!
— Антропоси! — розвів руки Агапіт.— Друзі! Нащо вам сперечатися?
— Посли руські в Константинополі, — сказав Міщило, — завтра запрошено нас усіх на прийом до Великого палацу, перед очі самого імператора. Одягтися мусиш як слід, щоб не зганьбити яашого звання.
— Одягтися? — пробурмотів Сивоок. — Хто б то не хотів .одягтися, аби лиш мав у що?
Ісса стояла позад нього й всміхалася болісно й налякано.
— Сказано в Ксенофонта, — не вгамовувався Сивоок, роздратований Міщиловою пиховитістю,—гарно зодягнені друзі — .найліпша оздоба мужчини. Ти ж вирядився мерщій сам, а тепер тикаєш мені в ніс моєю обдертістю.
— Друзі мої, — виступив знов поміж них Агапіт, — нащо сварятися? Всім нам даровано одіж з царського вестіарія...
— Свою ж підложницю зодягай на власний кошт, — мстиво докинув Міщило.
— Жона! — гукнув Сивоок .— Чуєш, Міщило, вона мені жона!
— Маю християнське ім'я — Філагрій, — сказав поважмо Міщило, — так і зови мене.
— А я — Божидар,— засміявся Сивоок, — від болгарів маю, .крім Сивоока. Християнське теж маю. Людина може мати .безліч імен. То й що? А цінність її хіба в іменах? Ділами тільки можна возвеличити себе або ж зганьбити.
— Зиждителі храмів постійно возвеличуються перед богом, — сказав Агапій.
— Возвеличують Агапіта, — знов засміявся Сивоок.
— Ошалів ти на острові, — зітхнув Міщило.
Але Агапіт вдав, що не зрозумів Сивоокової шпильки.
— Повезете й на Русь мій помисел, — вдоволено мовив до Сивоока, — нашому другові Філагрію повірив я думку, який .треба возвести собор у Києві, ви ж повинні слухатися його, тим вволите мою волю, нагорода ж вам — од архонта Київського.
Та сама розмова, тільки притишена й урочистіша, відбувалася другого дня між антропосами й послами Київського князя в час очікування прийому в палаці. Їх посадили ждати в портику Августея, посли вже були тут утретє, вже вони склали імператорові багаті дари від Київського князя, а архонта, як його називали ромеї, тепер мав відбутися прийом останній перед від'їздом послів разом з майстрами на Русь. Посли чимдуж грали в поважність, розпитували ромеїв про здоров'я імператора, ромеям цікаво було знати про Київ і про загадкового архонта в ньому. Чи то правда, що в нього чотириста прислужниць! І що він ніколи не сходить з престолу? І навіть природну потребу справляє в чашу? А посли й собі допитувалися: чи імператор Василій умер своєю смертю, чи помогли йому? Бо де ж це чувано, щоб два брати мирно ділили престол? Рано чи пізно стане брат проти брата, про це ж і в Святому письмі сказано... І чи правда, що імператор Константин аж так зловживав жіночими втіхами, що тепер не може сісти на коня, а вже коли йому треба це зробити, то підтримують його з двох боків євнухи, а по всіх вулицях, де має проїхати василевс, визбирують кожен камінчик, щоб не попав під ногу коневі, не струснув священної особи, не наразив її на нові болі?
Потім послів покликано до палацу скіли, що поруч із Трикліном Юстініана. В Трикліні на підвищенні критому багряницями, поставлено великий трон імператора Феофіла, васи-левса Константина зведено на трон, по боках розташувалися чини кувуклія, в сусідньому залі заграли два срібні органи ді-мів, живі картини зарухалися, до Трикліну Юстініана було введено магістрів, патрикіїв, протоспафаріїв, чини входили віл за вілом, тобто перед появою нових чинів піднімалася точно визначеної барви пишна завіса, старші йшли попереду молодших, за сенатом були чини гвардії, потім допущені діми; всі розташовувалися в ряди й групи, підібрані по рангах і барвах одягу. Ось тут розпочинався маєстатичний похід візантійських звичаїв, який мав забезпечити панування великої імперії над усім світом, бо навчені дотримуватися порядку й послідовності в руках і словах, в ділі й мистецтві, тим самим привчаються до наслідування, а наслідування веде до сталості, до послуху, до закостеніння. Відомо ж, що закостеніння — то твердість. А що може бути ліпшого для великої імперії, ніж твердість її влади?
Руським послам, коли ввійшли до Триклінію Юстініана, відкрилася велична й барвна композиція візантійських вельмож, що стояли навколо імператорського трону, мов воскові ляльки, виряджені в багаті шати, відразу ж учинено вітання з запитаннями через препозита про здоров'я й благополуччя архонта Київського Георгія, а також про здоров'я послів, а ще — про волк імператора всіх ромеїв, після чого посли сіли говорити з василев-сом, а всі, хто їх супроводжував, перейшли до сусіднього залу; Сивоок теж плутався в довгому

читати