Завантажити

мармурами.

Червоніло на заході сонце... Маруся й Заїра,
Ся голубка в любові тиха, ся душа світлокрила,

На козацьку біду та на нужду страшенну дивились
І, вжахнувшись, одна до 'днієї плечем притулились.

“Ой ви, бідні невольники! Як се ви й живі зостались,
Що в таку превелику біду та в неволю попались?

Я прийшла вам диханнє здорове та й очі віддати,
Божий світ в благовонній красі й чистоті показати”. —

Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся.
“О! Тепер я, — рече, — ні царів, ні катів не боюся”. —

“Хто ж єси ти, чудовна людино? Звідкіль ти взялася,
Що нам сонцем, і світом, і раєм небесним здалася?”

“Я Маруся, — рече, — Богуславка, коли ви чували,
Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали”.

Затрусились невольники бідні з журби та з печалі
І від туги тяжкої лицем до землі припадали.

“О, бодай же, Марусю, ти щастя та долі не мала,
Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!” —

“Ні, не лайте мене, земляки, не кленіть, не коріте,
А за душу мою милосердного Бога моліте.

Дарував мені цар ціле царство, та я не схотіла,
У темницю до вас непорочними крильми летіла.

Се у мене в руці царське берло, дивітесь, сіяє:
Всіх людей під моє повеліннє воно нахиляє.

Бо поїхав далеко на влови султан із башами,
І до ранку владичиця я над землею й морями.

Тріумфову галеру тобі, мій Левко, я дарую,
Киндяки, златоглави, і утвар, і снасть дорогую.

І невольників тих порозковуєш сам ти на морі,
І звірюку ляха зоставляю на всій твоїй волі.

У галеру червінців я безліч із скарбу набрала,
Поставами без міри кармазину й сукон наклала,

І габою турецькою добре звеліла прикрити,
Щоб не вельми стамбульцям завидливі очі дражнити.

Випливай, мій лебедику, з вітром попутним тихеньким,
Уклонись там од мене всім людям поклоном низеньким”.

І волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула
І кайдани залізні з Левка, мов солому, струснула.

Від кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився.
На Марусин він лик, мов на образ чудовий, дивився.

“Духу мій! — прорекла вона, зблідлій і зціпивши руки. —
Наступила хвилина гіркої земної розлуки...

Знай, ніколи тебе, о! Ніколи я так не любила,
Як у нужді страшенній, в багні та в кайданах уздріла,

Приступи, щоб у нас по Вкраїні та слава постала,
Що велика цариця в уста козака цілувала!”

Приступив та й упав на коліна, і серце замерло…
Покотилось із рук у Марусі Османове берло.

“З твоїх уст я п'ю смерть, — прорекла вона, — добре се знаю,
І кончину мою поцілунком солодким вітах”.

І закрилась полою своєї царської порфіри,
І побігла, покинувши берло в руках у Заїри.

“О, спасибі ж тобі, похвало України велика,
Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!”

Козаки, стрепенувшись, як мурі ведмеді, казали
І хрести величезні на себе, ридаючи, клали.

“Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого,
Та пісень по шинках, молитов по церквах буде много.

Спасемо від гріхів ми гуртом твою душу убогу,
А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу”.

Обізветься Левко Кочубей, і гуде його голос,
Мов той дзвін великодній, і зв'яв у комишників волос.

“О сліпе ви бурлацтво! Не вам її душу спасати:
Її жде на небі Пречиста Ісусова Мати.

Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо.
І Марусину славу із роду та в рід передаймо”.


ДУМА ШОСТА

Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вість літає:
Кантемир галеру в море
Сам випроводжає!

Тріумфову проводжає
Пинду правовірних,
І на ній із вітром грає
Корогов невірних!

І не хвиля на Босфорі
Мармури змиває,
Чадра чадру зустрічає,
За руки хапає.

І не вітер крутить хвилю,
В кучері звиває:
До чалми чалма белькоче,
Стиха промовляє:

“Кінець світу наступає:
Серце-бо жіноче
Всім Стамбулом повертав,
Як само захоче.

У руках в джавурів клятих
Шабельки блискають.
На наругу нам з гармати,
Пливучи, гримають.

І несе їх вітер буйний,
Мов стрілу по морю,
І співають гайдабури
Про козацьку волю.

Ні, не нам, не туркам править
Світом сим широким:
Переважила русинка
Нас умом глибоким”.

Як народиться між ними
Цар її удачі,
Наш Восток не раз гіркими
На морі заплаче.

Як народиться ж цариця
З розумом Марусі,
Не одна тогді присниться
Нам біда й на суші”.


ПІСНЯ ВОСЬМА


ДУМА ПЕРВА

І

Горить лампада ярко, аж палає,
Неугасима жертва, дар любові,
Що й турчинові душу просвіщає.
Дає високі мислі й козакові...
Се чисте серце так горить-сіяє
У мороці глибокім ізувірства,
Що з Бога правди людям виробляє
Чудовище ненависті да звірства.
Ума й науки бич, корону суєвірства.

ІІ

Постила цілий день старенька мати,
Крижем перед Пречистою лежала,
Щоб непорочну трисвяту вблагати,
Немов якого турка-яничара,
Послать її дочці тиху кончину.
“А на мене, стару, — рече, — всі муки,
Що мали впасти на мою дитину,
Перенеси

читати