Завантажити

подарувала”. —

“Коли б ти в моєму домі
Всі скарби забрала
І на спомин козакові
Їх подарувала;

Коли б царство все забрала
З землями, морями,
І Стамбул попаювала
Проміж козаками,

А зо мною стала жити
У мужичій хаті, —
Не схотів би я й гледіти
На царські палати.

Моя зоре, моя доле!
Відай щиру правду:
Ми держали з Кантемиром
Таємничу раду,

І звелів я в таємничій
Раді Кантемиру,
Щоб він, так як ти б хотіла,
Обманив Заїру.

Заслужив козак твій смерті,
Но його скарати
Се було б найкраще в світі
Серце розтерзати.

Ні, Осман твоїм великим
Саном не жартує:
П о л о в и н у власті й сили
Він тобі дарує.

Ти чинила, що хотіла,
Як верховна сила,
І мені дарами тими
Духа веселила”. —

“Знай же й ти, великий царю,
Щиру й повну правду...
Не прийми сього за зраду
Ні в тяжку досаду:

Коли б хто мені корони,
І царськії трони,
І всі берла, і всі перла,
І всі міліони,

Міліони міліонів
Дав із рук у руки, —
Не взяла б я під умову
З любленим розлуки.

У гіркій, мізерній долі
З ним воліла б жити,
Ніж на пишному престолі
Над царми сидіти”. —

“Ой, мій царю, ти правдивий! -
Прорече тут мати. —
Нехай світить Божа правда
На твої палати!

І нехай тебе наставить,
Як у світі жити:
Що любові ні купити,
Ані заслужити.

Бо за гроші — всі розкоші,
За труда — награда,
А любов... Із нею й жити,
І вмирать одрада.

Ся велика Божа тайна
Цілим світом править
І турецького султана
Рівно з нами славить.

Зрозумій сю тайну, царю,
Серця глибинею:
Розлучися, не лицяйся
З донею моєю.

Нехай любить непорочна,
Кого серце каже,
З ким її рука Господня
Без примусу в'яже!” —

“Щира правда! Ти сердечна
І розумна мати:
Мова в тебе чоловічна,
Повна благодати.

Знай же: волею моєю
Править інша воля.
І з дочкою в нас твоєю
Нероздільна доля.

В людські душі ще за предків
Два духа вселились
І владиками сердець їх
Тайними вчинились:

Дух любові і дух злоби,
Правди і неправди,
Дух прихильності благої
І дух ниций зради.

Один хоче по всіх землях
Світло засвітити,
Всі народи, ніби сім'ї,
Рідними зробити.

Другий хоче мраком ночі
Божий світ окрити,
Посліпити людям очі,
Душі показити.

І бере дух злоби дикий \
Гору над любов'ю,
І ввесь Божий світ великий
Заливає кров'ю.

І воює, і руйнує
Всюди духа правди,
І нема людському серцю
Між людьми відради.

Я одну відраду маю,
Що меча стискаю, ,
Світ широкий озираю
І за лжу караю.

Сим мечем я покарати
Хочу в Римі папу,
Що криваву простягати
Звик по світу лапу.

І найперш усього вдарю
В передмур'є церкви,
Баламутниці народів,
За живих і мертвих, —

В передмур'є, де руками
Русь ляхові служить”
З єзуїтами ксьондзами
Накладає-дружить.

Ми чотири вже столиці
Взяли в християнства,
В ницого сього ублюдка
Древнього поганства,

Що своїм кощунством в Римі
Вірі в Бога шкодить
І гарем в Єрусалимі
Для прочан заводить *.

Гроб замученого Бога 65
Кров'ю обливає,
Чистоту його чертога
Торгом оскверняє.

А я п'яту завоюю,
Як ляха зруйную,
І тобі, царице люба,
Київ подарую.

Слухай же, моя надіє,
Правди чисте око!
Зазирни Осману в душу
Розумом глибоко.

Зваж обох нас духом щирим,
Серцем дивом дивним:
Від кого добра постане
Більше нещасливим, —

Тим, що в тьмі сидять і в сіні
Смертній погибають,
Ні впокою на Вкраїні,
Ні пуття не мають.

Я в твоїх руках престольну
Цеху зоставляю:
І тебе, царицю вольну,
Чтить повеліваю.

Вже одна в нас Роксоляна
Розумом світила,
Мого предка Солимана 66
Над усе любила.

Полюби мене за душу,
Що жадає правди:
В тебе я шукати мушу
Щирої поради.

Я з усіх до тебе земель
Буду посилати
На поклон посли з їх почтом
У твої палати.

Розпитайте в них обидві,
Де які звичаї,
Де такі видали злидні,
Як у вашім краї.

Де таке видали п'янство,
Дике грубіянство,
Всегубительне козацпво,
Люте гайдамацтво?

Ти людей між ними знайдеш,
Що світ облітали,
Навкруги землі дорогу
По морю верстали.

Може, й інше станеш мислить
Про свою країну
І не рай побачиш дома,
А страшну руїну.

Може, так як я, побачиш,
Хто ваш край пліндрує
І татарськими руками
Рік у рік руйнує,

Бо піснями хижу здобич
Славить-вихваляє,
По старих нові нещастя
В селах засіває.

Ще ти по світу, серденько,
Оком не ширяла,
У віконечко маленьке
З хати визирала.

За віконечком же світу
Крильми не злітати,
Мислями не перемірять,
В книгах не списати.

Ще не вповні сад розвився
У твоїй ограді,
І не все благоухає
В пишнім вертограді.

Пасучи щасливі очі,
Будем літа ждати,
Як на сонечку закаплють
З нарду аромати.

А тим часом, о царице!
Глянь на Україну,
Спогадай

читати