Завантажити

І нема між вами правди
Ані щастя-долі,
Опріч п'янства, да гультяйства,
Та дурної волі.

Ви мститесь, говориш, нене, —
І повік так буде?..
О запеклі, безсердечні
І безумні люде!

Не повік вам пліндрувати
Кафи та Синопи,
Трапезонтом прославляти
Козака в Європі.

Мов той вітер попід небом
Чорні хмари гонить,
Так про вашу марну славу
Темна кобза дзвонить.

Поти дикими полями
Будете скитатись,
Покіль козаки хижацтвом
Будуть величатись,

Вже бунчук царський у мене
Має за ворітьми:
Двину з усіма башами,
Як орел із дітьми.

Рушимо в козацьку землю
Під покровом Божим
І кінець паскудним вашим
Подвигам положим!”

Слухає старенька мати,
І язик німіє;
Кров палка у ветхих жилах
Гусне, холодіє.

Затрусились руки й ноги...
“Не лякайсь, матусю, —
Каже цар, — і не турбуйся
За свою Марусю.

Я не горе їй готую,
Вічну славу й шану,
Що вона любов святую
Принесла Осману;

Що вона йому небесним
Світом засвітила,
Його духа, мов на чисті
Крила підхопила.

Тим і хоче він здобути
Вашу Україну,
Що таку вродила дивну,
Неземну людину”.

Із ясних очей в цариці
Іскрами сипнуло,
І лице палким рум'янцем,
Як огнем, спахнуло.

Мов кинджал, вона в Османа
Погляд затопила,
До потужного султана
Так заговорила:

“І се, царю милостивий,
Зветься в вас любов'ю,
Щоб мої степи та ниви
Позливати кров'ю;

Щоб мій рідний край коханий
Скрізь повоювати,
Попалити вбогі хати,
І церкви, й палати?” —

“Ні, сього не бійсь від мене,
Дніпрова Царице,
Зоре осяйна, червона,
Сонце білолице!

Вирушу я так потужно,
Що безумством буде
Проти мене воювати...
Схаменуться люде.

І поникнуть головою
Всі передо мною.
Я на Кам'янець, на Київ
Наступлю п'ятою.

На Дніпрі-Славуті й Рос”
Помурую башти,
Щоб з Москви вам ані з Польщі
Не було напасти.

Обгородимо Вкраїну,
Зробим Божим раєм,
Віру вірою покинем
І звичай звичаєм.

І сей рай від супостата
Буде ваш, султана,
Рідного по Бозі брата
І слуги. Османа.

Я тобі й ту оборону,
Башти подарую,
Мов на голову корону
Пишну, дорогую.

І блищатимеш ти з родом
Над своїм народом,
Як веселка між восходом
Сонця і заходом.

І не буде вже козацтво
Бурею літати
Та моє впокійне царство
Дерти-руйнувати.

А засяде по левадах,
По садах співочих,
Беручи поживу з стада
Та з волів робочих.

Не сумуй, моя лиліє,
Про войну ворожу;
Уповай на слово щире
Та на милость Божу.

А тепер ідіть, молітесь
Богу предків ваших,
Да прихилить до нас душі
Ненавидців наших!”

І злегенька до Марусі
Турчин уклонився,
Приложив до серця руку,
Стиха віддалився.


ДУМА ШОСТА

Мати мов німа стояла,
Вельми дивувалась:
Не таким вона султана
Бачити лякалась:

“І тебе він не займає
І не обіймає?” —
“Ні, матусю: коло мене
Навіть не сідає.

Він царює, верховодить
За моїм порогом:
Тут постоїть, поговорить
І відійде з Богом.

Їдьмо, мамо, помолімось
За сю тиху душу,
Що й подумати про кривду
Від її не мушу”. —

“О! Молімося, дитино,
Ще за двох до Бога...
Коли ж серце се покине
Мука да тривога?”

І, схилившись на Марусю,
Мати заридала...
А чого Левко здобувся,
Ніже не сказала.


ПІСНЯ ШОСТА


ДУМА ПЕРВА

І

“Чого ти, паньматусю, так зітхнула,
Мов радощі згадала молодії
Або в той край душею позирнула,
Де зникли в нас надії дорогії?
Чого очиці так позападали
І голосочок твій перемінився?
Чи підданки що бовтнули-сказали,
Чи, може, сон страшний тобі приснився?
Із чим від мене ти, матусенько, таїшся?” —

ІІ

“Моя ти зоре в тумані густому!
Моя ти квітко пишна на морозі,
Гірка сльозина в кубку золотому,
Тиха надіє в праведному Бозі!
Так, я літа згадала молодії
І в край сумний душею позирнула,
Де тліють кісточки його святії,
До нього б я і в пекло полинула...
О, лучче б я про се не знала і не чула!”
 
ІІІ

“Про що ж ти чула, серденятко бідне,
Мій дорогий, розколений кришталю,
Моє ти щастє, несказанно бідне,
Гірка потіхо і солодкий жалю!
Про що дозналась? Вже ж ми в домовині,
І ні печалі нам, ні воздихання!
Там, у земному раї на Вкраїні,
Про нас ні чутки, ані споминання!
Не плач, матусенько, моя ти росо рання!” —

IV

“Про татуся я, доню, перечула...” —
“О мамо!..” —
“Так, нема його на світі...
Нема вже сонця; хмара обгорнула
Ввесь світ. Пора й мені туди летіти”. —
“Умер?” —
“Згорів із церквою святою...
Сьогодні Товстогуба я зустріла...
Піймавсь і він татарам у неволю...” —
І не скінчила речі, обомліла,
І очі заплили

читати