Завантажити

горе на часинку
Забуттєм взялося. —

За колону заступила
Любка Кантемира,
Золотоволоса фея,
Знахарка Заїра.

Повна ласки й благостини
Невидима стала,
Божих святощів хвилини
Конця дожидала.


ДУМА ДРУГА

Привела Маруся матір
У царські палати...
Затрусилась, заридала,
Озирнувшись, мати.

“Дак оце ті, серце доню,
Хати на помості,
Що вчащатимуть на бенкет
Санувиті гості?

Де ж той стіл попід богами,
Що з гостьми сидіти,
За солодкими речами
Меди-вина пити?

Де ж твоє коханнє любе?
Покажи невіру!
Я готова простягнути
Шию під сокиру”. —

“Тут коханого не маю, —
Прорекла Маруся, —
В самотині пробуваю,
Богові молюся”. —

“Богові? О серце доню!
Як йому молитись,
Коли мусиш на турецьке
Ідольство дивитись?” —

“Хай спокоїться матуся!
Ось ходім в кімнату...
Має там чужа Маруся
Християнську хату.

Там з ліванської кедрини
Божники з богами,
Як у нас на Україні
Попід рушниками.

Я пахущими квітками
Їх щодня вбираю
І, вбираючи, сльозами
Мию-обливаю.

Згадую матусю й тата...
Де ж татусь наш, мамо?
Де він дівся-опинився?
Що його спіткало?” —

“Не питай: боюся, доню,
Думати і знати...
І язик німіє в мене,
Щоб кого спитати.

Я, мабуть, на Божих крилах
За Дністро летіла,
Ні тернини, ні байраків
Темних не гледіла.

Божі крила, доню мила,
Мчали, як листочок,
Щоб умерти, як почую
Знов твій голосочок”. —

“Ні, мамуню, будем жити,
Господа хвалити
Та у землю християнську
Визволу просити.

І в Туреччині, матусю,
Є спасенні люде.
Поживем тут і побачим,
Що то далі буде!

До мене священик сербський
Рано й вечір ходить...” —
“Чи йому ж се в бесурмена,
Доню, не зашкодить?” —

“Ні, сам цар повеліває...” —
“Як! Отой невіра?” —
“Ні, матусю, в нього наша
У повазі віра.

Він, коли ти хочеш знати,
Змалку в злій напасті,
Крився хлопцем між ордою,
Вівці мусив пасти.

Кантемир його спровадив
У якісь Нагаї57...
Там знайшов він нашу мову,
Віру і звичаї.

Дак по-нашому й молився, —
(Сам се каже), — Богу,
І носив свитину нашу
Латану та вбогу”. —

“Дак з тобою і говорить,
Кажеш, як людина?..
О бодай його побила
Пагубна година!” —

“Не кажи-бо так, мамуню!
Куди ж Божа воля
Кочубея швиргонула..?
Чи смерть, чи неволя?” —

“Ох!.. Про ту лиху годину
Я ніже не знаю
І тепер вже про дитину
Тільки рідну дбаю”. —

“О рятуй його, Пречиста!
Коли ж розлучила
Нас сира земля, чи море,
Чи ворожа сила,

За його лицарську душу
Я щодня молюся
І гіркими перед Богом,
Як береза, ллюся.

Слухай, нене, ясна зоре,
Щастє, доле, втіхо!
Чи з сього добро, чи горе...
І велике лихо?” —

“Що ж таке?” —
“Шепну на вухо.
Цар — людина справді...” —
“Як, щоб ти з царем укупі
Потонула в аді?” —
 
“Не потонемо: бо хоче
Потай охреститись
І моїм богам зо мною
День у день молитись”. —
 
“Да воскресне Бог! — гукнула,
Хрест кладучи, мати. —
Лучче б я в Дністрі втонула,
Ніж сього дождати!

Се ж диявольська спокуса...
Доню! Слава Богу,
Що він іншу нам з тобою
Показав дорогу!

Ось яку... Ходімо, доню,
В образну кімнату...
Хоч побачу й там з тобою
Пагубу багату...

Пагуба — чертог багатий.
Знаймо се. Ходімо
І богів нас рятувати
З пекла умолімо”.

 
ДУМА ТРЕТЯ

Увіходять у кімнату,
В християнську хату.
Там пригашено окрасу,
Мов той жар, багату.

Ніби в Київських печерах,
Темнувато в хаті.
Против лампи в злато-сріблах
Образ пребагатий.

То була Пречиста Діва;
На руках дитина:
До конця в високих співах
Люба нам картина, —

До конця ж бо ми вповаєм
На любов святую,
Що чудовним робить раєм
Нашу жизнь земную.

Поза нею з божниками
Всі боги й богині,
Під квітками й рушниками,
Ледве-ледве мріли.

Темнота печерна розум
Хмарою вкривала
І про щось недовідоме
Серцю промовляла.

Аромат квіток травчатих
З миррою зливався,
І куточок сей в палатах
Церквою здавався.

І, мов їм обом небесні
Святощі засяли,
Доня й неня безсловесні
На коліна впали.

Образ чистоти земної
Мовчки їм говорить,
Що він справді чудотворні
Речі в серці творить.

“О Пречиста Діво — Нене! —
Прорекла Маруся, —
Се зробила Ти, що в мене
У гостях матуся.

Принеси ж іще одного
Гостя дорогого,
Панотця мого благого,
Чесного, святого!

І коли Левку судила
Всемогуща воля,
Щоб спочила дивна сила
В глибокостях моря.

І його козакуваннє,
Дивне всім лицарство,
Не лякало пліндруваннєм
Темряве поганство;

Коли Ти мені судила
В сих чертогах жити
І тому, що всяка віра
Кориться, годити, —

Дай мені з Твоєї ласки,
Світ йому відкрити,
Тихий мир у християнських
Землях водворити!

Нехай віру перестане
Побивати віра
І в омані не сконає

читати