Завантажити

одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому і вголос вимовляє свої таємні думки... А пройдуть люди — і їй знову сумно. “Господи! хоч би день минав скоріше!” — скаржиться вона, ідучи у хату.
Надвечір Горпина забігла по Христю.
— Скоріше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборі!
— Куди се? — пита Пріська.
— Колядувати, мамо.
— Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину...
— Тіточко, голубочко, — заторохтіла та. — Пустіть її. Хай вона хоч трохи провітриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Пріська тільки махнула рукою:
— Та йди вже... Що з вами подієш? Не пустуй тільки там. Подруги, раді, забравшись за руки, не пішли — побігли з двору. Пріська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хаті, і все думки нерадісні клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвір.
Смеркалося. Голоси малих колядників уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрібна жіноча річ, груба чоловіча мова. Село перед вечором загомоніло, загуло; воно мов знало, що наступаюча ніч незабаром усіх упокое, і поспішало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жінки снували з дійницямя. “Турбуються люди, а мені і того клопоту немає; ні над чим клопотатися”, — думала Пріська, виходячи за хвіртку. Коло Здорового двору стояла Одарка і дивилася на вулицю.
— Здрастуйте, тітко! — гукнула вона на Пріську. — Вийшли провітритися?
— Оце, як бачиш... Христя пішла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Піду, думаю, хоч подивлюся на людей.
— Ви б, тіточко, до нас ішли посидіти. Карпо після обіду як пішов кудись, та й досі немає. Дітвора у хаті клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився... Ідіть до нас, тітко! Уже Миколка за вами так скучає. “Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?” — усе допитується.
— Спасибі тобі, Одарко. Я б і прийшла, так ні на кого хати кинути.
— А ви запріть хату. Хто там прийде? Ідіть, тітко: посидимо, погуторимо. Пріська не забарилася. Заперти було нічим хату; гаразд, що хоч до скрині замок є, а то ще й хату замикати. Та й від кого? У селі все свої люди, знайомі, відомі, наперечоті, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Пріська двері ломакою — от і все. Дітвора несказанно зраділа старій Прісьні.
— Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! — викрикнув радий Миколка і побрався на руки до Пріськи.
— Ба-ба, ба-ба-ба... — своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дівчинка Оленка, простягаючи до Пріськи кулачата.
Дітвора страх любила Пріську. Вона завжди уміла з нею обійтися; то, дивись, шматочок хлібця принесе і дає: “Це від зайця відняла”, — скаже. А дітвора затинає так часом і сухий шматок, наче солодкий медяник. І на сей раз Пріська захопила з собою два пиріжки з квасолею — і дітвора, рада гостинцеві, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зраділа: раз — що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге — є з ким і самій словом перекинутись, погомоніти.
Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Пріська своє. Нерадісні то були речі для розмови; отже незчулися, коли і як стемніло. Дітвора, награвшись, захотіла спати. Пріська мала була додому йти, та Одарка намоглася.
— Посидьте, тітко. Погомонимо ще. Я ковбасу розігрію, підкусимо; а тим часом, може, і Карпо надійде.
Чогось у Пріськи серце заболіло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як і Одарці, дожидати... Тепер вона його вже довіку не діжде! Серце її наче хто обценьками здавив.
Одарка не забарилася розігріти ковбасу, спрягла ще яешню і прохала Пріську підкусювати. Тільки що Пріська взяла шматок ковбаси і намірялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.
— Це, мабуть, Карпо, — угадувала Одарка і не помилилася. То був справді Карпо.
Карпо, молодий ще чоловік, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очі сірі і завжди ясні, покійні: їх, здається, ніколи зроду ніяке лихо не мутило. І голос у його рівний, і сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним.
— Здорові, тітко! — привітався він. — Скільки літ, скільки зим? Давно” давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?
— Бог з тобою, Карпе! Хіба твоя Одарка така, як другі? Тільки з нею і душу одведеш. А не ходила, то ти і сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то і між людей нема охотки іти: сиділа б усе дома, як кам'яна... Воно б, може, ще краще було, якби відразу скаменіла!
— Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, — сказав Карпо.
У Пріськи — наче очі побільшали, так вона подивилася на Карпа ними.
— Що там таке? — за неї спитала Одарка.
— Та нічого ще поки. Дурний Грицько. Чого це він на вас уївся?
— Супруненко? — угадала Пріська. — І

читати