Завантажити

Хіба не все з нас узяли, що треба було?.. Піду, піду... своє візьму. За гривеника ковбасу куплю: Здір кабана коле, за гривеника віддасть він ковбасу... Може, він або й другий хто їхатиме у місто — попросю просолу купити... теж за гривеника або за копу з шагом... А то ще і про чорний день зостанеться.
На другий день, зібравшись, подибала до волості.
— Тобі чого? — пита старшина.
— За грошима, — кланяючись, одказує Пріська.
— Які тобі гроші? Пріська розказала.
— Гроші узяв Грицько. Він казав, що так і слідує. Іди до його. Прісьці іти до Грипька — після тії образи гіркої? Ні, вона нізащо не піде. З якої речі їй іти до його, коли гроші до волості прислані?
— А може, Грицько сам буде у волості; бо до його йти — чи й дійду я? — криючись із своїми думками, одказує Пріська.
— Може, й прийде, Дожидай.
Пріська присіла на рундуці. У волості шарпанина-біганина: одно туди йде, друге звідти виходе, третього ведуть... Прищенко гордо виступає і, граючи очима, допитується: “А що — узяв?” 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: “Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще підожди хвалитися... що ще посередник скаже”. — “Суньсь, сунься до посередника, — кричить Прищенко. — І посередник тії заспіває!..” — І пішли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, і сердито вичитує: “Що це за суд? який це суд? Три дні держали, ще три дні сиди! Дома усе врозор пішло, а він — сиди!.. Де се воно видано — тиждень чоловіка у чорній держати?..” — “Бач, яка голінна до чоловіка; сама прийшла визволяти... скучила!” — донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима і, плюнувши, зійшла З рундука; регіт провів її...
“Всюди своє лихо, — думалося Прісьці, — та чужим людям воно за смішки”.
— А он Грицько малу вервечку за собою веде! — хтось обізвався. Пріська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним — душ на десять чоловіків, похнюпившись.
— І то все на прохолоду, — угадував другий.
— Авжеж! — додав третій...
Дехто зареготався.
Грицько наближався до рундука. Пріська між передніми, що за ним ішли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, підійшовши до рундука, поздоровався:
— Тут старшина?
— Тута.
Він пішов у волость і не забарився вернутися з старшиною.
— Ви чому не платите подушного? — гукнув той.
— Помилуйте, Олексійовичу! Хіба не знаєте, яка ця осінь була? Заробітку аніякого!
— А на пропій є? — крикнув старшина.
— З шинку і не вилазять, — піддав тихо Грицько.
— У чорну їх! — рішив старшина.
Десятники повели всіх у чорну. У Пріськи серце забилося, заболіло. “Ну, за що, про що? — стукало їй у голову. — Чим вони винуваті, що заробітку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. і що поможеться з того, що посидять у чорній?” їй ніколи не вірилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та відпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож і Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалілася, та нічого не виходила, тільки люди насміялися... Вони і з цих сміються; до неї доноситься їх несамовитий регіт... Ні жалю, ні серця немає!.. Прямі собаки, прости господи!
За думками вона і не чула, як старшина допитувався Грицька:
— А ти нащо з теї два карбованці задержав?
— З кого? — мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
— Молодице! як тебе? Он про тебе річ, — хтось із чоловіків наткнув її. Пріська устала і підійшла до старшини.
— Це з неї? — спитався Грицько.
— З неї.
Грицько усміхнувся.
— Ви ж знаєте, що мені п'ятирубльову бумажку дадено: здачі не було. Два рублі у мене зосталися; я їй віддам.
— Так он у його, молодице, твої гроші, — сказав старшина і пішов у волость.
Грицько посунувся за ним; Пріська сіпнула його за рукав.
— Коли ж ти, Грицьку, віддаси? — тихо спитала вона.
— Тьфу! Як собака та! — огризнувся Грицько. — Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне і повернув.
— Як же се, Грицьку? З мене слідувало три рублі, а ти п'ять віддав?
— Знаю, що три слідувало. Я три й полічив, а п'ять віддав.
— А мені ж хто віддасть?
— Хто віддасть? Звісно, свої треба давати.
— Віддай же зараз, Грицьку, бо мені треба.
— Віддай зараз! Де ж я тобі зараз візьму? При мені грошей немає. Прийди додому, то й віддам.
— Коли ж приходити?
— Та там на празниках або після свят. У Пріськи аж ув очах пожовкло:
— Як після свят? Мені до свят треба.
— Що з тобою балакати! Де ж я тобі тепер візьму? — скрикнув Грицько, махнув рукою і скрився у волость.
— В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей віддасть! — чулося поміж народом. — Он, мого полтиника заїв...
— А мого карбованця, та ще й у чорній за те я посидів...
—

читати