Завантажити

О, він майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Пріська повернула додому сумна та нерадісна. Ще й нічого, а вже Грицько почина загравати. Сьогодні он... прилюдно... собакою назвав: “Як та собака!” Подумай!.. 3а віщо? 3а те що своє стала правити? Сказано — кровопій людський! І та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Пріська ніяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову і не сходить з думки, не забувається... Ні, я тобі так сього не покину. Чого мені тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав — і віддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Ні, ні... сьогодні ж піду. Пообідаю і зараз піду. Я не одійду від твого двору, буду соромити перед цілим селом, поки не віддаси.
І Пріська, пообідавши, подибала до Грицька. Грицько саме обідав. Його очі якось тривожно бігали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром — ознака, що Грицько уже хлебеснув.
— Швидко прийшла! — глухо промовив він, узрівши Пріську перед собою.
— Бо за своїм, — одрізала та.
— Підожди ж, поки пообідаю, — не то гірко сміючись, не то грізно сварячись, промовив Грицько.
Пріська присіла на кінець полу, дожидає... У хаті тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хівря від столу до печі, як сопе Грицько. Ніхто словом не обізветься, ніхто його не пророне, мов поніміли усі. І збоку дивлячись — видно, як та німота кожного гнітить, там, усередині, тліє... Здається, одно слово — і, як вітер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря...
Пріська, похнюпившись, сидить, слухає тії гіркої німоти; гляне на Хіврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спідлоба, мов лобуряка, світить своїми — і знову похилиться...
Ось і обід скінчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.
— Підожди, поки покурю, — уїдливо сміється Грицько, виходячи з хати. У Пріськи аж у душі заколотилося... Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
— А ти й досі дожидаєш? Підожди ж ще, поки висплюся, — каже Грицько, усміхаючись.
Пріська не видержала... Мов її хто стебнув батогом з усії сили — вона тріпнулася: сльози градом полилися з очей.
— Грицьку! Бога ти побійся! — крізь сльози почала вона. — Ще трохи знущався ти з нас за життя покійного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? І ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобі віддячить, то твоїм дітям!
Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемніло Грицькове лице;
очі загорілися-запалали.
— Ти ще клясти прийшла! — скрикнув він.
— Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога... Празник святий іде... Ти ж будеш і їсти, і пити, а тут за душею шеляга немає.
— Грошей, — кажеш, — немає, — обізвалася Хівря, постукуючи горшками, — а святки справляти хочеш!
— Хіба як ми бідні, то нам і їсти не треба, Хівре? — одказала Пріська.
— А я, знаєш, що скажу тобі на це, Прісько?.. Як злидні, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покійним, то й у вас би гроші були.
— Добре таке говорити, у кого вони є. А коли — і того треба, і другого недостае... і подушне заплати, і викупне дай... А наші заробітки які? Він же один тільки й робітник був.
— А дочка? Дочка — мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собі? Не віддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другі? А то сидить дома та хліб переводить.
— Легко так, Хівре, казати, дивлячись на других. А коли б самій прийшлося так жити та бідувати — не тії б заспівала.
— За дурною головою та й ногам лихо! — одказала Хівря.
Пріська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи — ніхто її не вчує; а кожне Хіврине слово — спичка у серце: краще мовчати.
Досі ущиплива та докірлива розмова стихла. Усі знову насупились.
— Так як же, Грицьку? — почала, помовчавши, Пріська.
— Я тобі сказав у волості. Не чула? — гукнув Грицько.
— Чому не чула? Не глуха, небійсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже після свят.
— Та ще чи й після свят віддам? — позіхаючи, відказав Грицько.
— То вже дурниця, Грицьку! Як не віддаси — позивати буду!.. — посварилася Пріська.
— Позивай... Чого ж ти прийшла? Іди — позивай! — блимаючи очима, каже Грицько.
Хівря скрутнула головою і важко зітхнула.
— Господи! Як то воно люди забуваються! — напустилася вона на Пріську. — Коли се ти така розумна стала? Чи не після того, як осталася удовою? Як у нас жила, хліб-сіль їла, то й за позви не знала... Стара, бач, хліб-сіль забувається.
— Хіба я у вас дурно той хліб їла? Не робила я, не служила вам? І заміж вийшла — то вам панщину одробляла. Уже кому, Хівре, гріх таке казати, а тобі гріх!
— Добрий гріх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижні валялася... хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись біля

читати