Завантажити

тебе? Та знов — від кого ти і за кого заміж ішла, забула?
Пріська похилилася. То було справді так. Хівря пам'ятлива, не забула нічого з її давнього; забула тільки Хівря, що як Пріська одужала, то поповиварювала вона води з неї, — не було їй спочинку ні вдень, ні вночі... Мовчить Пріська, а Хівря одно вичитує:
— Або, як волю об'явили... хто, як не Грицько, поміг вам вибудуватись? Він і на сохи дерева дав, і на крокви. Хоч воно і не своє — панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав... Забула?
— Що ж робити, Хівре? — тихо схлипуючи, почала Пріська. — Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибі вам. Та згляньтеся ж і ви на мене: свято іде, рокове свято... У мене ж нічого немає. Оті два рублі — то ж останні, на які тільки й надія.
— Де ж ти їх візьмеш, як немає? Позич у кого, — рає Хівря.
— Хто ж мені позичить? — уже навсправжки плаче Пріська.
— Ну, чого ви завелися? — грізно скрикнув Грицько. — І розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати... ну — і йди, ну — і позивай... Страшні її позви, куди пак!.. І нічого тут сидіти та слинити. Іди — позивай!
Пріська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться — і навсправжки вижене. А хіба довго йому розсердитись?
— Господь з вами! — утираючи сльози, промовила Пріська. — Не даєте — самі поживайте! Вам більше треба... Куди вже мені позивати вас? І, похилившись, вийшла з хати.
— Я так і знав, що прийде бісова манія! — промовив услід їй Грицько.
— Походе-походе та й підоб'ється, — одказала Хівря. — Краще мені платок на празник буде.
Важкі думки, невдачі, глибока образа докорів гнали Пріську додому; серце її боліло, сльози заливали очі... Що їй тепер діяти? Іти жалітися старшині? Вона вже раз жалілася йому, а що вижаліла?.. Всі вони один одного, як чорт болота, держаться; всі одним миром мазані...
Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стріла її.
— Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду — не діждуся вас!
Стара, важко дишучи і не обзиваючись до дочки, опустилася на піл.
— А ви й не примічаєте, що я в нових чоботях? — щебече та. — Дивіться — якраз прийшлися при нозі, мов на заказ шиті... Таких і по всьому селу других не знайдеш: і юхтові, і не шкапові. Дивіться-бо!
Пріська зирнула; досада ущипнула її за серце.
— Оце вже й натягла! Оце вже і шмарувати почнеш у них? Годі лишень;
скинь та положи... Поки нові — то більше дадуть за їх.
— Як? Хіба ви продавати будете? — неспокійно спитала Христя. Пріська мовчала.
— Це ж мені батько купили... Старі он уже розтопталися, розлізлися... скоро дірки будуть, — скидаючи, бурмотала Христя.
Як недавнечко ще раділо її серце, коли вона придівала їх; коли вони, мов вилиті, обхопили її ногу: і невеличкі — а хоч би де придавили!.. “Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її і на заказ шиті”, — думала вона, гадаючи, як усі здивуються, коли вона на свято узує їх, як усі будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла і, коли вона навела її очі на їх, веліла скинути — продавати думка... Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселі думки помутнілися; досада і сльози потемрили їх.
— З якої речі їх продавати? Це мої... Ну, старі і продали б. Нащо й купувати було, на продаж хіба? — одно своє Христя.
— Мовчи! — скрикнула Пріська. — Хоч ти не заливай за шкуру сала: і без того його залили вже мені!
Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припічку і з досади сіла за роботу. Пріська собі, спочивши, роздяглася і взялася за гребінь. Пріська сидить на днищі, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою... Чутно, як у тії веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Пріська колишеться над гребенем; Христя зігнулася над сорочкою. Нерадісні думки колишуть першу; та нелегкі зігнули й другу... У хаті сумно, німо, глухо... І нікому тії німоти порушити, нікому того суму важкого розвіяти... Ось чутно, рипнули сінешні двері. Ні Пріська, ні Христя не підводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде і чого?
— Здоровенькі були! — роздався край порога молодий жіночий голос.
— Тітка Одарка!.. Здорові! — перша одказала Христя.
— Здорова, Одарко! — глухо привіталась і Пріська.
— А я увіходжу у сіни, слухаю — тихо; думаю — немає нікого, та так несміло і йду. А вони, бач, сидять собі та сумують.
— Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, — каже Пріська.
— Ми се недавнечко пообідали. Мале моє заснуло; Карпо пішов з дому... Сумно самій. Піду, думаю, провідаю тітку Пріську, як там вона?
— Спасибі тобі, Одарко, — зітхнувши, дякує Пріська. — Тільки ти ще і добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сідай, будь ласка, та погомонимо. Сьогодні оце виходила уперше з двору.
— Де ж ви були?
— Де мене тільки не було? Була і

читати