Завантажити

він.
Вона заплескала в долошки і, зареготавшись, промовила:
— Ти думаєш, я твоєї жінки не знаю? Я все знаю. А Проценкові не одрізала сьогодні?
— Та ти й Проценка знаєш? — ще дужче здивувався Колісник.
— І Проценка, і Рубця, і Книша. Усіх вас, чортів, знаю, як своїх п'ять пальців.
— Та почім ти знаєш?
Вона залилася нестямним реготом і знову кинулась його душити. Колісник пихтів, одпихався, а вона, як навісна, то одскакувала від його, то, прискакуючи, горнулася, мов вірна собака, не бачивша давно свого хазяїна.
Лакуза, несучи самовар, спинив її. Поти він уставляв посуду, поти вештався у хаті, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справді велика пані, і тільки стиха кидала на Колісника жартівливі погляди своїми чорними очима.
Лакуза пішов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. Рожеві пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бігали і миготіли перед Колісниковими очима.
— Так почім ти знаєш? Хто ти така, звідки, що все знаєш? — спитався Колісник.
Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки і качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пісеньку: “Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!” — виводила вона, підбираючись під бренькіт стакану, і її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла.
— Ти чула? — спитався знову він.
Вона глянула на його. Довго і прикро дивилася у його витріщені очі і, одвернувшись, тихо зітхнула. Потім витерла стакан, пройшлася по хаті і, підійшовши до його, з почервонілим лицем, задихаючись, сказала:
— Я вина хочу. Вина.
— Та чому ж ти не скажеш?
І він, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибіг.
— Вина! — гукнув Колісник.
— Красного, — шептала вона, стоячи коло його. — Я люблю з чаєм пити. Колісник приказав, додавши:
— Та доброго, старого. І рому доброго.
— Я думала, що ти не даси, одкажеш, — ласкаво промовила вона, коли лакуза побіг.
— Для тебе? — скрикнув Колісник. — Проси, що хоч, що зможу, усього дам.
— Добренький! — шептала вона, пригорнувшися до його.
— Ти думаєш, я стану тягтись та скаредничати так, як другі там скаредничають? Як же? Зиайшла дурня. Один раз тому, що батько в плахті!
— От люблю парня за звичай! — весело защебетала вона. — Що — гроші? Полова, на котру ми здобуваємо потрібне для нас. Одного тільки на їх не добудеш: чоловіка по душі. Не май сто рублів, а май сто друзів! Так і я. Скільки через мої руки перейшло усякого добра? А де воно? Тому дала, тій ткнула. А в себе нічого не зосталося. Що було, все сплило. А от же живу.
— Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, — перервав її Колісник, — поздоров, боже, дурнів панів, що вибрали мене у члени, я тепер покійно можу умерти. Хоч, може, і не буду більше членствувати, та сількісь: Веселий Кут у дві тисячі десятин хоч кого заспокоїть навіки. Не буду членствувати — буду хазяінувати.
— Ти купив Веселий Кут?
— Купив.
— Це той, що недалеко від Мар'янівки?
— Той. А ти почім Мар'янівку знаєш?
Вона тільки зітхнула. Лакей приніс вино, ром, поставив і пішов. Наташка начала чай розливати.
— Та почім ти усе знаєш? Хіба з тих країв?
— Багато будеш знати — зостаріешс'я, — одказала вона, підсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом.
— Не помолодшаю уже! Ех! Коли б мені літ двадцять назад, — зітхнувши, сказав він і сьорбнув чаю.
— То що б було?
— Що б? — перевівши дух, одказав Колісник. — Те, що оцей стакан за одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.
— Горенько тобі! — засміялась вона, сьорбнувши свого чаю.
— Авжеж, горе, та ще й ти такого крутого підправила.
— Їв мене не краще.
— Що там у тебе? Свинячий напиток.
— А на покуштуй! — і вона ткнула йому ложечку до рота. Він випив, поцмокав.
— А що, добре? — граючи очима, спитала вона.
— Як є свинячий. Покуштуй ось краще мого.
Вона набрала ложечку і, випивши, ухватилася за лице руками.
— Моя матінко! — скрикнула нешвидко. — Огонь огнем!
— Ага, ухопила шилом патоки? — сміється він, помішуючи ложечкою чай. Вона мерщій припала до свого. Чай, наполовину з вином, мов цілюща вода, гасив ту страшенну печію, що піднялася і в роті, і в грудях від однієї ложечки рому. Вона швидко сьорбала його, не даючи спочивку, а то зразу ухопила стакан і вихилила до дна.
— Отак треба пити? — спитала, перекинувши стакан.
— Молодець! — сказав він, дивлячись, як її лице дедалі червоніло, наливалося краскою, білі пухкі щоки мов заревом пожежі зайнялися, очі заграли, засвітили. — Охулки на руку не даєш!
— Я ще буду пити, — хвастаючи, сказала вона. І знову налила чаю, знову підсипала у його більше, ніж перший раз, вина. Сьорбаючи по ложечці, вона з хвилини на хвилину все більше та більше червоніла,

читати