Завантажити

могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Діло не стоїть. Ох! І забув попитатися, — повернувся він до Проценка. — Бачили диво?
— Яке диво? — спитався той, присмоктуючи холодний чай.
— Як яке диво? — скрикнув Колісник. — Арф'янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф'янки — так так! Повногруді — от! Куценькі платтячка — так! ніжки — такі, позатягувані у блакитні чулочки. А личка — одно рожа, друге лілія. Зроду-віку не бачив кращого нічого. А найпаче одна — Наташка. Як там у казках кажуть: на лобі місяць, на потилиці звізда?
— Ну, вже й пішов розписувати! — знову увернув Книш.
— Е, це вже по його часті! — додав і Проценко.
— Не вірите? От побачите. Незабаром почнуть співати. Побачите.
Книш і Проценко почали реготатися, який Колісник охочий до дівчат.
— Було колись — кожна руба становись! А тепер що? Нікчемний став. От так ще побазікати, полюбуватися, а до діла — ні к бісу! — одмагався Колісник, наливаючи знову чарку рому.
У садку тим часом народ зашумів, всі пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: “Зараз будуть співати! Зараз!”
— О-о, ходімо, ходімо! — заметушився Колісник.
— Ну, чого його? — умішався Рубець. — Хай уже ідуть молодші. А нам, старим...
— Хіба і старого кров не гріє? Ходімо. — і, покидавши недопитки, усі кинулись чимдуж до вокзалу. Колісник ішов уперед і тяг за руку Рубця, котрий ніяк не поспішав за швидким і вертлявим своїм земляком. Проценко і Книш чимчикували з боків. Коло вокзалу була така давка і тіснота, що страх; неначе бджоли обліпили невеличкі вічка своїх уликів, так народу набилося коло кожного входу. Туди не по одному вступали, а, мов латами одівшись, цілою купою сунули. Посунулись за другими і наші і зразу метнулися одбирати найвиднішого місця. Якраз напроти дверей помощена була височенька примостка, на котрій спереду рядком уже стояли арф'янки і прикро позирали то в той, то в другий бік; у деякої непримітна усмішка пробігала на устах, грала на блискучих очах. З усіх сторін тільки й чулося дивування.
— Он, ото Наташка. Середня. Дивіться. Дивіться-бо! — крикнув Колісник, упираючи очі на середню дівчину. Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так ішлося до її білого, як сніг, тіла, вона, наче лілія серед пучка квіток, виділялася серед своїх товаришок.
— У-у-у! — загув Проценко. — Вот скульптурность форм, вот мягкость и теплота очертаний! — здивувавшись, каже він Колісникові.
— Ага. Не я казав? Не я казав? А що, неправда? На лобі місяць, на потилиці зорі! Козир — не дівка!
— Постойте, постойте. Вона нагадує щось мені знайоме, — знову почав Проценко. — Я десь когось на неї схожу бачив. О-о, дай, боже, пам'ять. Де я бачив таку?
— Нігде! Нігде в мирі, хіба, може, коли приснилася така! — сказав Колісник.
— І я десь бачив таку, та чорт його знає, не пригадаєш де, — додав Рубець, упиваючись очима в лице дівці. Та стояла і спокійно переводила свій гарний палючий погляд по людях. Ось вона стрілась очима з Проценком. Тихе непримітне дивування, схоже на страх, заблищало у її безодніх зрачках, постать колихнулася, вона похнюпилась і зразу перевела очі у другу сторону.
— Їй-богу, я десь бачив! — гукнув Проценко.
— Ат, кажете. Нігде не бачили! — одно своє Колісник.
Кругом їх набилося народу — повернутися ніяк, а жара — дихати важко.
— Знаете шо? Ходімо ми попід ту стіну. Там на ослончику постановимося — не так буде жарко і все видно, — сказав Колісник і напрямився. Другі за ним.
Насилу пробралися і тільки що постановились, як роздався забій на роялю — ознака, що незабаром почнеться пісня. Народ, що досі переговорювався, Зразу замер-затих, чутно було, як муха літала. Серед тії тиші виразно бриніли тонкі голосники роялю. Аж ось зразу понад головами грянула маршова:
Мы дружно на врагов,
На бой, друзья, спешим...
Ляскучі голоси дівчат зливалися з охрипшими заводами п'янюг, що біля роялю стояли і з-за спин розряджених пташок давали ознаку, що й вони тута, що й вони, не маючи талану або спортивши голоси, перейшли з театральних помостів тішити п'яне купецтво та крамарство своїми заводами. Маршова пройшла і скінчилася криками “ура-ура!”. Слухачі наділили співачок цілим забоем ляскання в долошки, грюку ногами, криками “браво!”. У співачок заграли очі, засміялись уста, і, перешіптуючись та переморгуючись одна з одною, вони зразу опустилися на невеличкі дзиґлики, що стояли позаду їх. Зосталась одна середня. Рояль дав акорд і стих. Вона одним поглядом окинула море голів, що стояли коло неї, і, усміхаючись, почала... “Прачку”. Дзвінким голосом вона почала виспівувати про тринадцятилітню молодесеньку прачку, як ту кликнули до сударина-барина стирати сорочку, одна з таких пісень, котру співають повії для п'яних “господ” або ще п'яніших купців, купецьких синків. До співу співуха додавала вирази руками, станом, головою. Слухачі стояли і мліли. Здається, вони

читати