Електронна бібліотека/Проза

СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
Завантажити

— У вокзалі? — спитався Проценко товариства.
— Краще, як примостимося де у захистку, — одмовив Книш.
— Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю... живо! — скомандував Проценко.
Прислужник тільки хвостиком мелькнув і зразу скрився.
— Скорий! — здивувався Рубець. — У нас таких швидких немає!
— Та то тільки він бігати скорий. А от побачите, коли він прийде сказати, що готово... Наждемося! — мовив Книш.
— Та хоч біга швидко! — каже Рубець.
Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, і гордо озирав крізь свое пенсне прохожих.
— Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, — обізвалася до його молоденька пані чи панянка, за котрою ціла метка офіцерів брязкала острогами та торохтіла шаблями.
— За что это? — і Проценко на закаблуках хитнувся.
— Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! — стрільнувши очима, прощебетала та і незабаром скрилася.
— Так ви вже жонаті? — здивувався Рубець.
—— З півроку, як оженився.
— Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самі?.. Хіба жінка недужа?
— Та так... Вона більше дома насиджує.
Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибіг прислужник.
— Готово-с! — мовив він, зостановлюючись перед Проценком і хватко перекидаючи собі салфетку на плече.
— Где? — спитався Проценко.
— Пожалуите-с! — і, роэпихаючи народ руками, він побіг уперед геть від, вокзалу.
— Ты же куда? — гукнув на його Проценко.
— Там-с! — одказав прислужник, указуючи рукою на цілу стіну акації, що геть чорніла здалі.
— На кой черт такую глушь выбрал? — спитався суворо Проценко.
— Здесь все заняты-с! Проценко остановився.
— Та ходімо. Там менше очей буде зазирати, — сказав Книш, і всі рушилиза прислужником.
На кінці широкої дорожки, у захистку між гущиною акацій, чорніла невеличка халабудка, до котрої прислужник довівши сказав: “Здесь-с”.
Посеред халабудки стояв стіл, накритий білою, як сніг, простинею, на столі горіли дві свічки у скляних запонах, кругом столу з боків зеленіли ослончики.
— І як тут затишно, — сказав Рубець, сідаючи і роздивляючись кругом халабудку.
— Так ти ще нічого і не наготовив? — кривлячись, спитав Проценко,
— Что прикажете-с?
— Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! — вилаявся з досади.
— Сколько прикажете-с? — одно свое прислужник.
— Воно по старому б звичаю, — умішався Рубець.
— П'ють горілочку до чаю, — доказав Книш, усміхаючись. — Я сам такої думки.
— Як хочете. Чого ж ми потребуємо? — пита Проценко. Почалася рада. Книш захотів битків у сметані, Проценко — перепілки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скоріше.
— Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?
Прислужник затріщав, називаючи кожну страву.
— Давай мені котлетів, то саме по моїх зубах, — рішив Рубець.
— Отбивных, пожарских, рубленых? — знову затріщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тільки дивився.
— Пожарских! — крикнув Проценко.
— Хорошо-с, — і прислужник мав був бігти.
— Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.
Поти прислужник бігав десь, щируючи, як би скоріше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесіда. Проценко розпитував про город, про жінку Рубцеву, про дітей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повітові полупанки, і тим викликав неумисну усмішку то у Проценка, то у Книша. Річ затяглася б надовго, коли б прислужник не приніс горілки і закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками світу, що падав від свічок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих підставках, тоді зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очі самі собою упали на графин і залюбувалися тими непримітними голочками, якими грала біла горілка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срібно-блискучого оселедця.
— Будьмо! — привітався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горілкою. За ним випив Книш, далі Рубець. Заївши попереду, приложились по другій.
— Ви, здається, сього зілля не вживали? — спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.
— Не вживав, не вживав. Молодий ще тоді був.
— Ви тоді більше по часті жіночій, — зареготався Книш.
— Случалося, та й там несміло. Дурний був! Тепер би от і випрактикувався, так жінка перечить, — признавався Проценко.
— Ай досі ще вас згадують панянки та молоді панійки, — додає Рубець.
— Згадують? — переспросив Проценко. — Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.
Тільки що налив чарки, як



Партнери