Завантажити

здається, вино, розложившись по жилах, пішло поза тонкою шкурочкою і звідти виглядало таким привітним молодим рум'янцем. У неї не тільки лице, шия, руки горіли — вся вона пашіла, очі так і світили, так і сипали жаром, язик розм'як, ще більше почав повертатись, мов зачіпалися за губи один в один білі зуби.
Він дивився та сміявся, як хміль розбирав її.
— Ану, пройдися по одній дошці, — сказав він.
— Ти думаєш, не пройдуся? Ні? Так ось же тобі! — і, вхопивши свічку, вона поставила її долі. Потім, піднявши ще вище своє коротке плаття, почала проходити.
— Дивися ж! — через плече зиркнувши, скрикнула вона. Він побачив її круглі, мов виточені, ноги, її біліші снігу литки. У його дух захопило у грудях, у очах зажевріли хижі огоньки. А вона дрібненько-дрібненько забігала по хаті. Перед ним усе покрилося мороком, усе потемніло, одні тільки біліли та виблискували її ноги. Він сидів, витріщивши очі, як тоіі пень, тихо, неповорухно, а вона, легка та скора, знай, крутилася коло його. Це підбігла до його і, наче підкошена, упала прямо йому на руки. Лице її поблідло, очі закрились, одні на висках синенькі жили набрякли, билися, кидались. Він силився її підвести, та вона, як чималий шматок землі, була важка.
— А що, лизнула скляного бога? — питався він, нахиляючись над її лице, заглядаючи у закриті очі. — Дурочка!
І він бережно підняв її, узяв за стан і поволік на диван. Як вальок глини, упала вона на його, і тільки з розкритих уст вирвалося важке гаряче Зітхання.
Довго мусувався він, поти положив так, щоб їй було зручно лежати. Мов батько або старший брат, ходив він біля неї, виніс і подушку з спальні, підсунув під голову і сам сів коло неї. Наче квітка білої лілеї, завита у чорну хустку, лежала вона бліда-бліда, затягнена у чорне плаття. На білому лобі блищали краплі холодного поту, високі груди ходором ходили, — так ходять вони, коли чоловікові не стає чим дихати: то піднімуться високо угору, постоять, похитаються і з тихим гуркотом опускаються наниз.
Довго вона лежала неповорухно, це, зітхнувши, одкрила очі-і страшно повела ними.
— Ох! Закрутилася я, — промовила'і знову закрила очі.
— Закрутилася? Напилася! На чорта було стільки пити? — корив він її. Вона тільки хитала головою.
— Що я пила? — не швидко вона знову заговорила, повертаючи до його уже почервоніле лице, на очах ще тільки світилася якась утома. — Хіба стільки мені приходилося випивати? У мене так завжди буває, коли я покручуся не в міру. Один лікар казав мені, що я колись і вмру від цього.
— Знають вони, твої лікарі! — буркнув він, приймаючись за свій недопитий стакан.
— Авжеж, повинні знати. На щось вони та вчилися.
— На те, щоб людей дурити.
Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потім знову почала:
— Хто тільки їх не дурить?
— Кого? — спитався він.
— Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе і зуміє обдурити, зараз і обдурить. А кому, кому достається — нашому братові найгірше.
— Та й ваш брат часом як піймає у свої ручки, то вимотає всі кишки.
— Є такі, е. Тільки хіба вони такими родились? То ж ви самі їх такими поробили. Коли обдурите, коли викинете чоловіка на шлях і голого, і босого. Що йому робити? Прохати милостині — стидно, красти — гріх.
— А робити? — спитався Колісник.
— Робити? А коли ви очі чоловікові зав'язали так, що йому не тільки робити — світ не милий.
— Не вір.
— He вір? Як ти не повіриш, коли серце рветься та б'ється за ним, коли кожне слово його щирою правдою здається?
— Казаному кінця немає.
— То-то й лихо, що казаному нема кінця. А коли б що ти сказав, то й свято, тоді б і не так важко людям було жити. А то отак як проманіжите ви нашого брата не раз та не два — не то чужому, своєму не повіре. Що найкращого мае у собі, і те заховає на самий спід. Та тоді вже і пішла на всі чотири сторони крутитись. Ти думаєш, добро нас жене на таке життя? Солодко мені вертіться перед тим, на кого б я удруге і плюнути не схотіла, не то дивитись? А другий ще, заливши очі, і вередувати почне: гола йому покажися... Поневолі і собі заллєш очі і тоді вже наче збожеволієш. Ох! Коли б ти знав, як часто нам буває гірко! Коли б у той час була під боком глибока річка, так би і кинулася в її холодну та темну воду. Що ми? Хіба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годі, а душу і серце в хмелі потопили, в калюці невилазній затоптали. Знаєш що? Ти, кажеш, купив Веселий Кут. Візьми мене до себе. Візьми мене у його. Як батька, тебе буду почитати, як до бога, буду молитися. Може, я там, поживши, до чого і привикну. Візьми! — і, схопивши його товсту червону руку, вона привела до палких уст і жарко почала цілувати.
— Хто ж ти така, — дивуючись, спитав він, — що знаєш усе і Веселий Кут Знаєш? І всіх городян?
Вона подивилась на його, підвелася і мерщій почала розстібати своє плаття. Гаплички аж лущали, так вона швидко те робила.

читати