Завантажити

завтра вночi сяду,. бо одпросився я до вiвторка.
- Добре!
Так от ми й вирiшили.
Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тодi з голови.
Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом - не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли!
Перед свiтом вийшли.
Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiє (на випадок - змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив...
Одвiз я його до бочки.
Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив i поплив до берега.
Не встиг од'їхати метрiв з пiвсотнi, чую - гукає:
- За твоє здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею.
Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:
- Рррятуйте! - крик з озера:- Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв!
- Бреди, - кричу, - до берега!
- Не вибреду!! - кричить. - Мулько!
Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна - I до бочки...
Пiд'їздимо, - бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.
- Чого ти нiби пiрнути хочеш? - питаємо.
- Р-р-р-ушниця пiрнула!
- Ну, вилазь уже на човна!
- А р-рушнпця?
- Потiм рушниця!
Втягли ми його на човна, транспортували до берега.
Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося...
Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
- Чого тебе, - питаю я в приятеля, - чорти перекинули?
- Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
- Ну, випий, то зiгрiєшся, в тебе ж там є? - кажу йому.
-- Нема!
- Пiрнула?
- Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!
- Ага! Розумiю! - кажу.
А гуси летять, а гуси летять!
I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.
- Ну, що ж далi? - питає приятель.
- Кричи, - кажу:
Гуси, гуси, гусенята,
Вiзьмiть мене на крилята -
Та понесiть до матiнки.
- До матiнки, - каже вiн, - далеко! А от якби на гiiч!
1946


ПЕРЕПIЛКА
Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко!
Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидається, як вiн її дiтонькам загрожує. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:
Десь була, десь була перепiлочка,
Десь була, десь була невеличенька.
Ось вона впала,
До землi припала...
Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить.
От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюється од думок рiзних:
- А чи закiнчили сьогоднi шаровку?
- А чи пропололи озиму пшеницю?
- А чи...
- А чи...
Раптом iз яровой пшеницi стаккато:
- Пать-падьом!
- Пать-падьом!
- Пать-падьом!
Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшає, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняється I починає рахувати:
- Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'є! Ах, сукин кот, i б'є ж!
От i вiдпочила в голови голова!
Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б'є!
Любить наш народ перепела і тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю крає.
Чудесна пташка!
"Вечiр.
Нiч..."
Хай дарує менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, - я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку.
От коли вже лiтнiй вечiр настає - я в цей час до матерi:
- Мамо, я з дiдом Махтеєм перепели пiду ловити!
- Ще не набiгався?
- Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!
- I коли воно набiгається? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!
- Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна!
Зразу в хату, окраєць хлiба за пазуху - i до ворiт. А мати:
- Ти хоч чумарчинку накинь!
- Ат! - кидаєте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить.
Бiжиш i знаєш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", - так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.
А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей

читати