Завантажити

хвильку.
Він не обзивався. Між них неначе що уступило.
Вона ждала, відтак завертілась. Глянула на місяць, округ себе, глянула на нього.
— Чому мала б я так говорити,— перебила нараз мовчання, що ставало неначе стіною межи ними,— якби воно не було так? Та я, власне, бачу, що воно так. Ти б мене завсіди слухав, Саво!
— Слухаю,— сказав він.
Сказав правду. Ціле його єство звернулося до неї. Була чимось сильнішим від нього. Не боялася нічого... Нічого в світі. З тим було йому добре, хоч не здавав собі ніколи справи з того. І він не боявся, але вже з нею... ех... з нею... з нею!..
— Ми маємо багато ворогів, Саво, навіть і в селі межи чужими людьми! — тягнула далі.— Ади, мого батька не шанують, бо його найшло нещастя, що мусив сидіти в криміналі. Ми бідні, не маємо ні грошей, ні поля. Навіть одної худобини не маємо коло хати, лише он того чорного на мотузку, котрому голод з очей світить, і кілька курок. Усі ґазди відмовлятимуть твоєму татові, аби ти не брав мене за жінку. Се я знаю! Ну, а вже надто твоя мамочка!
Несказанна ненависть заблисла в її очах, і звернулася в сторону, де між стемнілими тепер городами білілася сільська хата його старині.
— А моя мама,— тягла дальше,— боїться тети, неначе її наймичка. Здається, полизала б її руки, якби вона до неї слово промовила.
— Може, не візьмуть тебе до жовнірів, як уже Михайло піде додому! — сказала по новій хвилі короткого мовчання.— Тоді ми могли б побратися!
— Скорше врубаю собі руку, ніж піду до війська! — закинув він завзято.— Я не хочу до жовнірів. Ти гадаєш, що ні? Аби я мучився там через три роки дурно? Пощо й для кого? Ні, я не буду такий дурний, як інші! Я нікому нічого не кажу, але я знаю, що зроблю. Вони ще не знають, хто такий Сава.
Спустив голову вниз, а відтак підняв її трохи і глянув похмуро на місяць. Він жарів і стояв недвижно на своїм місці, здавалося, саме проти хати, щоб могли глядіти на нього.
— Роби, що знаєш,— заохочувала вона його,— лише аби тобі було добре. Я тобі буду помагати. Як буде треба, то я піду й у місто до Ч. Я там не заблуджу. Допитаюся, де буде треба; будеш видіти! Я не така дурна! І твої старі знають, що я не така дурна! — додала співучим голосом.— Та й тому спекли би мене за те, що ти тримаєш зо мною. Але я тебе ніколи не покину,—говорила все пристрасніше,—ніколи, хоч би і мій тато й моя мама убивали мене!
Вона прилипла до нього, мов ласиця, а її блискучі, майже дикі очі впилися жадібно в його блідаве, ніжне обличчя.
— Бог звів нас докупи й судільниці! — обізвалася схвильованим півголосом.— Я буду таки твоя, Саво, щоб ти се знав! Воно йде дорого! Я все виджу! А відтак чому любиш ти мене, а не другу? Завсіди, коли я ось тут сиджу на призьбі, на ось тому місці, і коли ворожу собі картами, падеш ти мені. І все стоїмо ми разом. І все стою я коло тебе. А коли ти на одному кінці, то я стою на другому, і нас щось в'яже... не знаю, як воно зветься, але се щось так, мов нитки, що їх не видко. І коло нас стоїть багато людей... коло тебе більше, як коло мене, але ми все виходимо десь із карт, ідемо окремою дорогою. Я ще не знаю, що нас веде,— сказала з задуманим, глибоким поглядом,— але нас веде “щось”, і ми підемо за тим, що нас веде, бо так нам стоїть у картах...
Він дивився на неї розгорілими очима, і у його умі кружало. Не думав нічого ясного в тій хвилі, не мав слів і не шукав за ними. Але душа його хвилювала, мов ладилася впотемки до діл, віддільне від розуму й волі, і зовсім на свій невидимий лад. Замкнула його уста й пірнула у свою незглибиму атмосферу...
— Тобі паде земля через мене,— тягнула пророчим голосом і з котячою м'якістю дальше.— І в злому чи доброму, ми все разом. Ти гадаєш, се все пусте? А тамтого року, коли я на Андрія несла воду в роті з великої керниці, щоб спекти пампух, знаєш? То собаки гавкали з твоєї сторони. Се була, може, і ваша стара Сойка, що в тій хвилі віщувала мені тебе, а моє серце сказало мені виразно: “Сава буде твій”. Тоді зав'язала я перед брамою нитку, і прецінь ти розірвав нитку, як прийшов того вечора до нас... сказати мені, щоб я тебе не дожидала другого дня, бо тобі несподівано випало їхати з батьком до млина. Пригадуєш собі? А як я потім лягла спати й під подушку засунула гребінь, а чоло зв'язала поясом, з чого сниться той, кого мається дістати за чоловіка, снився ти мені, Саво! А як я приступила до столу із замкненими очима й витягнула один колос, аби видіти, чи мій чоловік буде багач чи бідний,— вийшло, що він буде багач. Колос був із зерном. Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою! О Саво, Саво! — кликнула все ще півголосом, із сильною радістю, що наплила раптово до її серця, і обняла обома руками, притягуючи бурливо до себе.
Він почув себе дитиною, оголомшеним. Був воскои у її енергічних руках, і вона відбирала йому весь розум і всю свідомість його єства. Без неї чув себе опущеним і безпомічним, а коли неначе виступала з себе так, як у тій хвилі, піддавався

читати