Завантажити

його сестри Мані з конем. Остаточно посадив він мене в старомодне крісло.
— Це в мене першорядне місце, — об'ясняв, — і як до мене заходить мама, щоб, як впевняє мене, на мене подивитись, мусить зараз же тут посидіти. Так і ви, пане Олесь.
— Ви не дивуєтеся, що я, хоча по раз перший, приходжу до вас о порі духів і примар?
— Ні. Це найкраща пора, бо душа в ній найбільше поширена. Ось я сам, коли працюю такою пізньою порою, мов подвійного знання набираю.
— Уважайте, щоб з вас часом не вийшов український Све-денборг, що з духами до розмови допровадив.
— Не бійтеся. Поки що в мене нема наклону до містицизму. Але чому не скидаєте шуби?
Тепер я, як перше він, усміхнувся.
— Бо йду зараз далі. Раз я хотів лиш вас побачити, а друге хотів би, що'б ви мені на одне питання відповіли. Не дивуйтесь одначе тому, але мужика так музика настроїла. І, — додав я, — я не п'яний, Несторе, не думайте цього. Я ніколи не п'ю. Несторе, хлопче мій, — спитав я вслід за тим, — чи ви ще не любили ніколи? — І поставивши це несподіване питання свому любимцеві... я сягнув за капелюхом.
— Люблю, — відповів він, усміхаючись одним кутиком уст, не дивуючися тому питанню.
— То ходи!
— Куди?
— На часок на циганську музику.
— Не можу, — відповів він поважно і вказав на розгорнені папери на писемнім столі.
— Кинь і ходи! — приказував я. Він похитав головою.
— Ходи, Несторе, бо Богдан Олесь, мужик, винесе на руках... як колись... — і не доказавши, я урвав. — Ходи!
Він усміхнувся, не опирався більше й одягнувся, а надворі перед хатою станув.
— Чого стоїш? — питав я.
— Я люблю от такий зимовий краєвид і спокій, пане Олесь... — обізвався він.
— Не пане Олесь, Несторе, а “Богдане”... — поправив я його. — Затям це собі, хлопче! — з тими словами я подав йому руку. Він стиснув її мовчки і все не рушався з місця.
— Що ж, чоловіче? — почав я. — Ти поет чи маляр, що потонув у краєвиді білої зимової ночі?..
— Може й був би першим, якби не бюрократична та пригнітаюча праця, котрій підписався я вже своєю кров'ю й котра взяла мене в полон, — обізвався він. — Та зрештою якось-то буде... — додав, мов потішаючи себе. — А зиму, чи радше її білість, що все оповиває мрійною якоюсь поезією, я й сестра моя Маня над усе любимо. Властиво... — тягнув і ніби завагався, побачивши себе проти тої такої білої зимової ночі, — не повинен був я нині вже виходити, бо маю ще до одної завтрашньої поважної розправи приготуватись. А тепер буде вже коло дванадцятої. Далеко не піду, Богдане.
— Далеко — ні, мій хлопче, лиш на часок послухати циганських майстрів музики. Це розірве тебе трохи. Мені хочеться побачити тебе таким, яким прийшов я до тебе — “широким”.
— Мені не треба розривки, — відповів він. — Поважна праця, що вимагає всю увагу, всю концентрацію істоти, не дозволяє цього. Я не піду, — відповів він твердо, мов хто інший відповів з його уст. — Не можу роздразняти себе.
— Та ходи так, на прохід за місто трохи...
— Ні; ходім до парку, Богдане. Маня нині там була й казала, що там уже чудово. Була перший раз сеї зими. А я вже два тижні, як туди не заходив. Не мав часу.
— Вона справді була. Я її бачив... — обізвавсь я. — Я був уже нині раз у парку... А твоя сестра, здається, не багато змінилася.
— Я не знаю, — відповів він. — Це ви... це ти ліпше будеш знати. Треба з нею поговорити. Я обминув його посліднє слово.
— Чи ти любиш ту, що з нею ходила, ученицю її? — спитав я нараз, мов злетів на нього хижун.
— Ні. Другу. Доньку урядовця одного банку.
— Добра партія, хлопче?
— Не знаю. Здається, як для кого. Але... — додав, — я не матеріаліст, Богдане, і я полюбив її не для “женячки”, а тому що її істота наскрізь прив'язала мене до себе. Я її вже чотири роки тайком люблю.
— Ну, але чей же поберетесь обоє?.. — закинув я.
— Здається, — сказав він. — Але поки що я не говорив їй про свою любов, хоча вона мусить це відчувати. Мене ще щось здержує говорити їй про своє почування. Ще скажу. Маю ще час. Але ось... — додав, ніби перериваючи вмисне розмову, — який чудовий цей парк у білості й інею ясною ніччю. Шкода, що тепер Мані нема...
— Піди коли з нею вночі сюди, він також “біла мрія”.
— Справді, як біла мрія, Богдане. Це гарне порівняння. В мені будить така “біла мрія”, — говорив півголосом, мов тайком, — якусь предивну туру, якби будилась ще одна душа, що не має нічого спільного з тою тверезою, що керує нами в матеріалістичній буденщині, в ясній добі, а якась тонша, краща. Ет... — і махнув рукою. — Але ходім, Богдане... — додав. — Перейдім скоро цю алею й вертаймо. Завтрашня розправа неабияка, трудна.
— Про гроші?
— Так. Звичайно.
— Для правительства? — В моїм голосі пробриніла мимоволі струна легкої іронії, а він уже відчув, прокинувся.
— Для правительства, Богдане. Що ж, я правительствений. І ти правительствений.
— Так...

читати