Завантажити

міста, а дбали більше про виховання своїх дітей і про те — як висловлявся перед своїми найближчими другами батько Обринський, — щоб, на випадок його смерті, не було між дітьми злиднів і неладу.
Кілька разів в рік бачено паню Обринську в церкві, і то, звичайно, з кінцем року, відтак на благовіщення і в т. ін. улюблені нею святочні дні.
Коли йшла вулицею, їй кланялися всі. Не тим, щоб була, може, краще або багатше одіта від других видніших дам міста, а радше тому, що уходила за взірцеву матір, походила, як казали, з “доброго дому” і визначалась великою чеснотою й добротою серця. Йшла рівною, поважною ходою, а заразом якось скромно... З лиця поважна, а помимо того чимось молода, дякувала всім, що кланялися їй, милим і ніжним усміхом...
Батько Обринський і мати були більше, так сказати, до землі прив'язані люди, особливо він визначався практичним і невстрашимим розумом. А зате діти їх, сини й доньки, були якісь полохливі, з нахилом чи не до артизму, і як мені тоді видалось, замкненої, недоступної, зарозумілої вдачі, за винятком одної доньки. Через що мали вони бути зарозумілі, я не знав, і ніколи не мав спосібності вислідити те. Старші два сини могли бути моїми товаришами, одначе — не були ними, особливо спочатку. А дві доньки були чудного закрою. Старша, що була голосна3 красуня й припадала мені до вподоби, була дика й горда, і займалась чи не виключно музикою. Рідко коли вдавалось мені заплутати її в довшу розмову. Вона червоніла, мішалась... відповідала сухо й зворушено й уходила. Пізнавши її, я мав двадцять п'ять років, і хоча ніколи не думав поважно про женячку... то при її виді не раз насувалась мені гадка, що “з цією я б готов і оженитись, наколи б мене полюбила”. Але що до того не приходило, я перестав цілком нею ближче займатися.
 
* * *
 
Молодша була інша.
Не менше поважна, як її полохлива сестра, вона займалася живо “жіночою квестією”4, мріяла про цілковиту самостійність й ігнорувала, чи не з тієї причини, мужчин до нечемності. “Sancta simplicitas!”5 думав я іноді про ледве чи навіть вісімнадцятилітню емансипантку, що, як оповідано мені, раз на все заперечувала вищість мужчини над жінкою, скидаючись6 навіть в деяких хвилинах і опіки братів, що обох сестер майже обожали.
— Чому не були ви оноді на вечірку?-спитав я її одного разу з нашого зільника, спираючись коло білих штахет, за котрими в свойому саді стояла вона і з найбільшим спокоєм з наймолодшим братом, хлопчиною, може, 12 — 13 літнім, заїдала порічки.
— Бо не мала охоти, — відповіла вона, не поглянувши на мене і вкладаючи в уста китицю червоних гарних порічок.
— То жалуйте. Ми чудово бавилися. Не оповідала вам ваша сестра? Вона чи не найбільш з усіх паннів гуляла7.
— Нехай гуляе, — відповіла. — Вона любить гуляти. А я не хочу. Впрочім, і не знати, з ким могла би я там гуляти! — додала, все ще не підводячи очей до мене, неначе сама до себе говорила. — Як нас кілька дівчат зійдеться, ми дуже добре між собою бавимося. А найліпше люблю з панною О. К. гуляти. Але тепер її тут нема. Виїхала до кревних, а відти пізніше за границю.
Я поглянув на неї зчудовано.
— Як то, — опитав, — не було з ким гуляти? А мужчини для чого? Хіба на те, щоб, як кажуть, панни іміж собою самі гуляли? Невже ж це правда, панно Маню, що про вас говорять?
Вона глянула перелякано на мене.
— Що говорять? — спитала.
— Що ви не любите мужчин і завзята емансипантка. Вона всміхнулась, а відтак, мов опам'ятавшись, додала сухо й звисока:
— Завзята я? — ні... але...
— Але... панно Маню, не любите мужчин? Вона знов глянула на мене гарними молодими, майже дитячими очима і сказала, обійшовши перше питання:
— Танець люблю... навіть дуже люблю...
— Може, найліпше навіть solo8 гуляти?
Вона поглянула на мене, але знов, як перше, трохи згорда, мов караючи мене за іронію, і не відповівіши нічого, почала наново пильно порічки збирати, причім погладила свого малого брата мовчки по голівці.
— А я ще колись з вами погуляю... — зачепив я її, стараючись заглянути в її гарні очі, котрих вона консеквентне не підіймала, неначе в тій хвилині зв'язувала грубий вузол. Вона не обзивалася.
— Панно Маню! Ви гніваєтесь на мене? — спитав я спокійно, між тим коли в мені, бог зна чому, почало варитись. — Може, тому, що я сказав, що колись погуляємо?
Мовчання.
Вона набрала повний рот порічок і почала їх преспокійно заїдати, між тим коли малий її брат, обернувшись до мене, поглянув мені допитливо в очі.
Я перехиливсь до нього.
— Чи твоя оця сестричка, — спитав я його, — відповідав тобі, як ти її про що питаєш? Ти, здається, також мужчина, хоч поки що маленький ще герой.
— Вона мені заївше відповідає, — відповів малий поважно і звернувся назад до свого заняття, зривати в малий кошичок гарні червоні овочі.
— Це значить, що лиш я тої ласки недоступний, — сказав я, випростовуючись. — Що ж, треба з тим фактом помиритись...

читати