Завантажити

притиснув її руку до уст.
— Пишіть... і вашій матері поклоніться... — сказала півголосом і раптом, мов боялась, щоб в очі її не втиснулись сльози, відвернулася.
Я не відступав від неї. Адже ж лиш кілька хвиль мав я її коло себе... її, що любила мене... щиро, глибоко... А все мовчала про це.
— Коли повертаєте в столицю? — спитала ще півголосом якось несміливо.
— Думаю, може, аж за чотири тижні. Мати просить залишитися ще, і я подав уже о продовження відпустки.
— Це довго... — додала, і по її ніжнім лиці перебігла наново краска.
— Я це тут найгірше буду відчувати! — сказав я й поглянув на свій годинник. У тій хвилі приступив до неї доктор Роттер. Він передав їй також цвіти. Але це були цвіти вершин скал. Препишні білі шарітки, що нагадували зорі. Передаючи їх, він сказав:
— Це наймиліший мені на світі цвіт. З виду скромний, з очима, що не бачили ніколи зла, сам тривкий і шляхетний. Хто хоче його здобути, мусить впорядкувати вперед свої сили. Він вершини любить. Вони свіжі, панно Маню. Я власною рукою для вас зірвав.
Тепер підняла вона очі. їх погляди стрінулись, як перед хвилею наші, і в її очах заблиснули сльози. Була зворушена. Відтак мовчки подякувала йому щирим стисненням руки...
І він пішов.
...Десь здалека зачувся свист локомотива, і всі заворушились. Нестор здіймив капелюх і почав прощатися... Був дуже блідий, як полотно, і, як бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Він терпів.
— Будь здоров, Богдане, — сказав, звертаючись до мене здавленим голосом. — А часом згадуй нас, — і стиснув руку.
— Шануйся! — обізвався нараз десь з-за його і моїх плечей несподівано голос Роттера, що висунувся, подаючи й собі йому руку. Коли Маня вже сідала, і всі, що залишились, кланялися й поздоровляли, пані Міллер і Ірина Маріян розплакалися.
Чи добачив Нестор сльози молодого дівчатка? Ледве.
З одною ногою на ступеню coupe?92, віін зняв капелюх і .поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упосліднє, між тим коли очі його перелетіли по шпилях гір. Відтак закрив біле чоло й зник нам з очей...
...Кілька хвиль пізніше застогнав і зашумів потяг. З колієвого вікна жодне не вихилялося...
Ми, не промовивши одне до одного слова, відвернулися...
 
* * *
 
Ми вертали мовчки.
Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повільним кроком решта.
Оба були ми сильно зворушені.
Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього.
По якімсь часі я обізвався.
— Нестор був до глибини зворушений.
— Він хорий фізично й морально, — почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то.
— Фізично... може, але душевно певно, — відказав я.
— Фізично ще певніше.
— Ти оглядав його?
— Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина!
— Таким був уже змалку. І змалку йшов одиою рівною дорогою... поважно, і все вгору!..
— Шкода!.. Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра. — Сказавши це, замовк, мов замкнувся.
Я також умовк.
Через час він станув.
— Богдане... — сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.
— Чи ти женишся з Обринською?
— Хочу...
— Хочу? — спитав він і скривив погірдливо уста. — Значить, ти не освідчавсь їй ще?
— Противно... — відповів я холодно.
— Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.
— А... хоч би лиш так?
— То тим ліпше було б для мене.
— Ти був би з нею женився?
— Без вагання.
— Помимо твоєї тяжкої хиби серця?
— Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. — На посліднє слово поставив він натиск.
— Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне...
— Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?
Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.
— Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.
— Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?
— О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?
— Тепер, може, нічого, — відповів він саркастично. — Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку — більше “аристократки” по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?
— Ще не знаю.
— Ще не знаєш?

читати