Завантажити

Омелькович і ні з сього ні з того накинувся на нас, малих: — А ви чого вуха нашорошили? Слухаєте цього полигача!.. Полигач — він полигач і є, за ним уже Соловки плачуть... Ану, почати обшук!
Бубирепко, що тим часом устиг прив'язати коней до колодязного стовпа і кинув їм оберемок сіна з саней, виструнчивсь перед Миною, як перед старшим.
— А ви чого там мулитесь? — скинув оком Мина Омелькович на нас, що, тулячись одне до одного, стояли, похнюплені, біля саней зніченим гуртиком. — Оце така підмога? Юні піонери називається? — витріщився він на нас, розсердившись, що ми й далі не зворухнулись на його окрик. —Юні ви полигачі, підголоски, а не підмога!.. Ану, покажи їм, Гришуня! — І, вихопивши з саней залізну штрикачку, що була йому незамінним знаряддям під час попередніх обшуків, Мина рішуче простягнув її своєму синкові: — Бери, повчи їх, як треба!
Дитячі тоненькі рученята, що дудочку-кларнет раніше тримали, зараз змушені були нехітьма взяти гнучкий сталевий прут, підступне нахолоджене залізо, що до нього язиком на морозі не торкнись, бо так шкіра з язика і прикипить, — здуру якось ми й такий для себе випроб з цим щупом робили: прихопить язика чи ні?
Гришуня зараз, ніби навмисне, без рукавиць, голими руками взявся за це пекуче залізо, взявся й тримав незграбно штрикачку перед собою, мовби не знаючи, що з нею робити, бо, мабуть, і йому, як і нам, тієї миті здавалось, що Настуся, юна товаришка наша, разом з матір'ю саме спостерігають із котрогось вікна: ану, що ж це за герої наїхали, що вони тут зараз робитимуть після своїх колядувань?
— Не буду я! Не хочу! — раптом плаксиво й гнівно викрикнув Гришуня і кинув штрикачку в сніг.
— Що з тобою? — аж сам собі не повірив Мина. — Чого не будеш?
— Не буду, не буду, хоч убийте! — нервово викрикував Гришуня, і очі його наливалися сердитими слізьми. — Вони ж середняки!..
Мина був ошелешений. Він втратив дар мови. Такий несподіваний опір зустріти, й від кого — від свого пестунчика!
Підхопивши із снігу залізний прут. Мина заміривсь, як для удару, але Гришуня не відсахнувся, тільки зблід:
— Ну бийте! Бийте! Чого ж ви?
Уповноважений заступив собою хлопця:
— Облиште дітей. Хай ідуть в хату погріються... Обійдемося без них.
Доки Гришуня ковтав сльози біля саней, а ми, щулячись біля нього, безслівне втішали нашого друга самою своєю близькістю, Мина відвернувся від нас, сповнений презирства, і вже давав вказівки Бубиренкові:
— Бери щуп і за мною. З омшаника почнемо. Може, якраз там у нього під вуликами й таїться яма...
І вони всі трое на чолі з Миною пошугали через подвір'я в глибину садка, де, напівприметений снігом, горбився знайомий нам ще з літа зимівник Романових бджіл.
Господар, що все ще обцюкував лід з таким виглядом, наче був тут кимось стороннім, тепер випростався й аа-сльозеними очима глянув на нас.
— Справді, хлопці, зайшли б ви в хату, погрілись, — сказав він.
В хату? Погрітись? Та ми вмерли б від сорому, переступивши поріг!
Зігнуті, посинілі, стоїмо біля саней і так стоятимем, доки й не зледенієм!..
— Я вас, дітки, й не винуватю, —спершись на держално лопати, каже дядько Роман до нас тихим, вибачливим голосом, і в його погляді нема зараз ні гніву, ні докору, а тільки зажура й жаль. — Часи, видать, такі підійшли, всюди це, мабуть, повинно пройти...
Роман Винник перевів погляд на садок, на землянку омшаника, де вже сховались ті наші троє, і ми помітили, як господар враз посуворішав і один його вус, донизу опущений, стріпнувся раптовим посмиком, наче від різкого болю. Щоб не показати нам своїх переживань, він одразу ж нахилився і знову взявсь до роботи.
В ці хвилини нам хотілось би сказати йому щось відрадне, втішливе, але в дитячій невмілості знаходити слова співчуття ми й далі ховали біля саней свою зніченість похнюплено, мовчки.
А де ж Настуся, наша маленька товаришка степова? Не було сумніву, що в якусь шпарину позирає на нас, на тих, котрі колись дружно обіцяли боронити її... Одного дня ще восени прийшла вона до школи сумна, аж темна.
Ми — до неї: “Чого ти?” Помовчала, а тоді: “Сич уночі на хату сів...”
Тепер зрозуміло, чого йому треба було на Романовій хаті сідати...
Господар перегодом знову запропонував нам піти перегрітись, і ми разом глянули на ту безліч разів бачену ха-'гУі Де раніше так радо вітали нас, зустрічали гостинцями й,.;жартами після нашого новорічного посипання... Хто б сказав, що зустріч наступна буде ось такою... Зараз ця хата нас аж відлякувала, відчувалося, що зараз вона вся наповнена не теплом, а докором, пам ніби й крізь намерзлі шибки видно, як звідти, з усіх її вікон в голубих віконницях, навстріч нашим скоцюрбленим постатям тривожні Надьчині очі кричать: “Оце ви тут? Щедрувати прийшли? Спасибі ж вам...”
Більше Мина Омелькович не брав нас у такі поїздки.
Тепер ми, як і раніше, могли бути в школі щодня, хоча усталений ритм шкільного життя цієї зими

читати