Завантажити

розпалювало її вже не раз, і в колосальних масштабах, а як потім загасити її? Що їй протиставити? І руїнницький інстинкт пробудити, в ураган розбурхати — це теж куди легше, ніж потім знов загнати його в береги здорового глузду. Перш ніж викликати могутню якусь енергію, слід добре подумати, з яким вона знаком, якої природи і до яких наслідків усе це призведе. Що в душах залишиться? З чим зустріне людина суворі прийдешні часи? Вас, юнака інтелігентного, мислячого, невже ці речі не турбують?
— То що ж — поступитись? О, ні! — змахнув білим кулаком у повітрі Микола Васильович. — Через віки йшли, пробивались до своєї золотої мрії, і тепер перед хуторами спинитись? Позадкувати? Вклонитись бастіонам куркульським? Ні і ні! Не до пощади тут, дорогий колего! Битва непримиренна... Йдемо самі на бій, і зміну свою беремо, бо долі наші — і дітей, і дорослих — неподільні, надто ж на цьому вирішальному перевалі, де діє один закон: або — або!
— Золота мрія людства, смію запевнити вас, вона й для мене щось важить, — схилившись біля столу, Андрій Галактіонович задумливо крутив у пальцях свою чопурну, равжди підстрижену борідку. — Однак бачити свого колоігу, народного вчителя, в парі з Миною Омельковичем, в одній з ним упряжці, — ні, цього я, вбийте, не збагну... Хай ви идите, вами, скажімо, рухає ідеал, молодечий новив, а що рухає Миною?
— В нього є класовій інстинкт — це зараз теж неаби-що.
— Сила сліпа, стихійна, брутальна, приправлена чорними заздрощами до всіх і вся, — ось що в ньому є. Апостол руїпництва, лицар трощення — хіба не таким він об'єктивно сьогодні постає в цих ваших походах... і — Апостол руїнництва? — легка усмішка торкає тонкі :руса Миколи Васильовича. — При вашому всепрощенстві і раптом такі нещадні характеристики? А хіба не ви ховали його в класі під партою... Виявили ж гуманність! — Для мене цей Мина теж не пропащий. Натура крута, напориста, не заперечую... Можна чимось пояснити навіть почуття помсти, якої стільки накипіло в ньому, та, однак, хіба цього досить людині? Месницький азарт, жага руйнування, хай сто раз вони вмотивовані, але чи такі сили створювали коли-небудь щось вартісне, цінне для всіх? Візьміть ви для прикладу Романа-степового: ось до людина-творець! Особистість, я сказав би, з прикметами людини майбутнього, такої, що матиме органічну потребу поліпшувати світ, вдосконалювати природу й жити у вічдаій злагоді з нею...
— В конкретному цьому випадку я згоден з вами... Та й з Миною Омельковичем нібито вони товаришували колись.
— А сьогодні Мина — якраз цілковитий його антипод. Бо степовий наш селекціонер у праці себе знайшов, а Мина у власнім злидарстві вбачає для себе найвищу заслугу, скрізь і всюди виставляє злидні свої вапоказ: осі, вони, мої латки, я їх ношу, як герб, а де ваші латки? Роман для нього недруг уже хоча б тому, що в Романа росте всо та родить, бджоли плодяться, навіть схрестити їх пробує, щоб вивести нову степову породу бджіл, а в Мини тільки мухи дзижчать та дереза під самі вікна в'ється...
— Та що ви напались на нашого Омельковича? — весело вигукує Микола Васильович. — Майте ж милосердя!
— А я маю! Не закликаю ж я, щоб на дибу йото тягти (за його незрівнянне ледарство, за те, що Мина ваш деревья в житті не посадив, цвяха ніде не забив... Безнадійних нема — я так дивлюсь. І це вже, колего, вам годилось би думати, як із вашого приятеля, із такого переконаного лапюги та виховати трударя, сумлінного й роботящого, що здатен був би зажити шани і в громаді, і в майбутній вашій хліборобській асоціації.
— Виховаємо, — впевнено всміхається молодий учитель, — Мина Омелькович справді має деякі вади, зокрема охочий іноді рубонути з плеча. Натура відкрита, може й помилитися, але хто в такій веремії гарантований від помилок? Ситуація ж виняткова: діяти доводиться часто-густо навздогад, бо — перші, прецеденту не було, прокладаєм дорогу без топографічних карт, і тому така вона многотрудна, тяжка та вибоїста...
— Це правда, — згоджується Андрій Галактіонович, — але для мене безсумнівним є також і те, що справіку ц людині двое начал живуть, дві натури вічно в душі против борствують: будівник і руйнач. Один зводить храм Артеміди, а другий уже позиркує на нього поглядом Герострата. Відколи й рід людський існує, борються в ньому ці дві сили, дві пристрасті, одна з яких увінчує нас вінцем безсмертя, а друга, друга — ламай, трощи! — стає мовби нашим прокляттям. Тут вічний бій, він і нині триває, і яке з цих двох начал переможе, яке візьме гору, від цього, друже, залежатиме все, все... І насамперед майбутня доля ось їхня, — показав він поглядом на нас, защухлих під ковдрою. — А живемо для них, щодень думати, дбати про них — ми тут з вами тільки для цього...
— Сама революція вже найбільше про них подбала, — рішуче відповідає Микола Васильович, снуючи по кімнаті сюди-туди, ніби в невидимій клітці, й на ходу похрускуючи худими пальцями. — Подбала, подумала, та ще як!.. Нині ж ми покликані, щоб далі розчистити шлях, і не

читати